Писк гальм, скрип амортизаторів. Я навіть не думав про смерть… хіба. Ти не менше, шлунок зав'язався у вузол, вся моя природа кричала, щоб я втікав, бо зараз загину – але нічого не скоїлося. Двигун вирівняв біг, потім скреготнула задня швидкість, сніп світла змів темряву і залив мене хвилею блиску.
Я лежав без руху.
Скреготнули і стукнули двері.
- Гей, перепрошую пана?! Пан мене чує?
Жінка. І таке трапляється…
- Чи пан мене чує? Все в порядку? О Боже, Боже… Гей, пане!
Я чув, як вона підходить до мене непевними кроками. Її тінь на хвильку перекрила одну з фар. Жінка затрималась, напевне розглядаючись. Багато чого було чутно про розбої на напади на шляхах, звичайно ж, вона могла очікувати засідки. Але тут засідки не було. Тут був тільки я.
Смішно, але найчастіше покарана буває саме альтруїстична доброта.
"Чінквеченто"[37] був тісним, захаращеним і старим. Авто мало зіпсовану коробку швидкостей, вище третьої шестерні не бажали зчіплятися, так що на менших швидкостях, я давив на газ так, що аж чув, як двигун затирає. До рахунку бралися лише дві речі: діючий піддув теплого повітря та кількість кілометрів, що відділяла мене від тих чеських засланців, яка невпинно зменшувалась.
До світанку залишалося ще дві години. Надалі існував шанс, що ті хуї спочатку досплять в мотелі ніч, а тільки потім рушать у зворотну путь. Якщо ж вирішили валити відразу, то мої шанси дико зменшувалися… але не до нуля. Якщо перетнуть кордон, я просто поїду за ними. Сядуть до літака – що поробиш, щось придумаю, але ж не відпущу.
Мене борола дрімота: так переохолоджений організм реагував на наростаючу температуру. До того ж досі йшла кров з обрубка пальця.
Блукаючий погляд впав на підсвічене гніздо живлення. Недовго думаючи, я втиснув держак запальнички до упору, з писком лисих шин з'їхав на узбіччя. Серце раптом прискорилося, дихання зробилося уривистим, неглибоким…
З тихим клацанням нагріта до червоного запальничка вискочила з гнізда, готова до користування. Я зробив глибокий вдих, вийняв її з гнізда і поглянув на концентричні багряні круги.
Через кілька хвилин і ціле море палючого страждання все було скінчено.
Сморід спаленого м'яса поволі випаровувався через нещільно замкнену шибу, пульсуючий біль в пальці починав уходити. Я знов виїхав на трасу і притиснув педаль газу донизу.
Вони заплатять мені за все це, присягнув я собі.
Сон ефективно кудись пішов, тому я почав вертітися і видивлятися в своєму боліді, що мчав з небезпечною для третьої передачі швидкістю у вісімдесят кілометрів на годину. Якщо я мушу дати собі раду з бандитами, то напевне не міг цього зробити голим, у якого все боліло, і без хоч-якої зброї… Але що я міг знайти в такій сраній авто-руїні?
У бардачку знайшлася пачка знеболюючого, тому я всипав собі до рота добру жменю, розгриз і проковтнув насухо. На задньому сидінні лежала якась курткачи плащ, під сидінням знайшлися рукавички. Я поволі одягався, ретельно спостерігаючи за дорогою; однієї аварії на день вистачить, нащо надуживати ліміт щастя?
Холера ясна! Ніколи не думав, що босоніж так важко їздити.
О, о, о! Виглядало на те, що місце було десь тут, здається, я пам'ятаю цей знак… Тепер зелена інформаційна табличка. Ще декілька кілометрів. Знову ж-таки, коли я під'їжджав в перший раз, я мабуть присипав.
Нарешті я заїхав під мотель, відчуваючи, як в грудях скаче серце. Вантажівки та легковики стояли, як і раніше. У вікнах номерів темно. Сучка з рецепшену, як мене побачить таким, відразу ж викличе мусорів. Що зробити? Як перевірити, чи вони ще тут?
Знайти їхні автомобіль.
Я припаркував як найближче до виїзду, надів на себе все, що тільки міг. Водії з тірів можуть спати в кабінах, нема чого рискувати, що хтось з них зацікавиться, коли побачить напівгологотипа, що бігає по парку. Я увійшов поміж поставлені нерівними рядками машин, намагаючись знайти той автомобіль, що кілька годин тому зіштовхнув мене з дороги.
Він стояв під самою стіною мотелю, поставлений на місце для інвалідів. Прямокутні фари, вдавлений, весь в подряпинах борт, ще гарячий від двигуна капот… Це той.
Тільки що далі?
Через скло я заглянув досередини. Ні, це дурість, вони б не залишили таких грошей тут, напевно забрали до себе в номер. А я ж туди потраплю. Та і автомобіль не перевірю, бо, навіть якщо б я його відкрив, увімкнеться тривога, що зараз попереджує і миготить червоним світло діодом біля керма. Хіба що…
Я відсунувся і босою ногою пнув двері машини: раз, другий і третій! Автомобіль шалено завив, почав миготіти всіма фарами. Чим скоріше я підтюпцем відійшов вбік,між кущі ялівцю. Подивимося. А ну ж задум вдасться?
37
Fiat Cinquecento - міський автомобіль, розроблений компанією ItalDesign Giugiaro (дизайнер - Джуджаро, Джорджетто), що випускався компанією Fiat з 1991 по 1998 рік.