- Пан Артур – це Сергій, Сергій – це пан Артур,- провів коротку презентацію мій контакт. Ми потисли один одному долоні і подивилися один на одного.
Це людина, яка нам потрібна.
- Ну, Андрій казав мені, що у вас є проблема, - почав той Сергій без усяких вихилясів.
Сірі, випалені очі людини, яка бачила забагато і дуже рано почала сивіти. На передпліччі татуювання з лаконічними цифрами: "1984-1987", вище стилізований парашут. В ці роки був тільки Афган, виходить, переді мною був ветеран.
- Так, - кивнув я. – Є одна людина, яка зробилася невигідною.
Я пересунув по столу конверт з фотографією та адресою. Кацап[38] взяв його, заглянув всередину. Скривився, відчого чого шрам на щоці зробився ще більш виразним.
- Ну, це недобре, коли такі зникають. Іноді тоді люди дивуються, що один день такий по телевізору виступає, а на другий вже в труні лежить.
Вчиніть, як будете вважати за потрібне, сержанте Руденко. Іноді та треба.
- Вчиніть, як будете вважати за потрібне, сержанте Руденко. – Я розвів руками та посміхнувся. Українець напружився, я бачив, як напружилися м'язи його обличчя. - Іноді та треба.
- Ти що, охуїв? Ти сказав йому, хто я такий? - Сергій схопив за рукав чоловіка, що сидів поруч, і якого дав мені Турський.
- Серьожа, та заспокойся ти… - заїкаючись промовив той.
Спокійно, Сергій Костянтинович. Ви знаєте мене, тепер я знаю вас.
Я підніс руки у заспокійливому жесті, якби підходив до бездомного пса, що гарчить.
- Спокійно, Сергій Костянтинович. Ви знаєте мене, тепер я знаю вас.
- Ти чого хочеш, поляк?
Українець опав на стілець, той аж застогнав під вагою булого морпеха.
- Я не поляк, я Артур Вікторович. Бажаю цю людину. Його і однієї речі, яку він сховав.
- Де? – він ще раз подивився на фотографію.
А це вже він має вам сказати, Серій Костянтинович.
- А це вже він має вам сказати, Серій Костянтинович, - кивнув я головою.
- Це буде коштувати, Артур Вікторович. Дужо коштувати.
Звичайно. Тільки назвіть суму.
- Звичайно. – Я витяг з кармана авторучку. Не знаю,чи відчули вони її вплив; знаю, що сам бачив, як змінилися їх обличчя, як тільки на неї глянули. – Прошу назвати суму.
- Вісім, - кинув українець.
Не моргнувши оком, я вийняв чекову книжечку, виписав чек на десять. Двадцяту частину тго, що мав би віддати… чистісінька економія.
- Годиться?
Найманець ковтнув слину, взяв аркушик. Подивився з легким недовір'ям, віддав.
- Годиться.
Подобаються мені такі люди, як ти, Серьожа. Далеко зайдеш, якщо будеш знати, кого слухати.
- Подобаються мені такі люди, як ти, Серьожа. Далеко зайдеш, якщо будеш знати, кого слухати, - посміхнувся я йому, підіймаючи авторучку над папером.
Підпиши.
VІ АКТ
Декілька місяців пізніше
Так пан впевнений,
що нічого не знає про обставини смерті Войчеха Заржицького?
Я підняв очі над паперами про розлучення, тяжко подивився на журналіста, що сидів напроти.
Тридцять два роки, незважаючи на молодий вік, власна колонка в одному з найбільш читаних кольорових щоденних видань в Польщі. Родина, дружина в надії другою дитиною. Голова наповнена амбіціями. Молодий вовк.
- Я вже казав вам, пане… - ще раз я зиркнув на візитну картку, - пане Марселю. Про обставини смерті Войтека, що був моїм сердешним приятелем, я довідався з преси. Якимось дивом ви завжди знаєте все краще і скоріше від поліції, правда? Решти можу здогадуватися на підставі питань, які мені задавали підчас прослуховування. Однак боюсь, що як раз цим знанням не можу з паном поділитися.
Писака силувано всміхнувся, постійно щось скребучи в своєму блокнотикові. Касета в диктофоні повільно крутилася, поскрипуючи в однім і тому ж місці кожного оберту.
- Звичайно. І ви підтверджуєте, що пан був тоді у Варшаві?
Я зняв окуляри, відклав на стільницю письмового стола.
- Мій дорогий пане. Я відповідав на ці питання сотні разів. Мені задавали їх десятки пана колег по фаху, поліцейські та співробітники дуже різних служб з трьох чи чотирилітерними назвами.
- І пан сказав все? Нічого не приховуючи?
- Я щиро відповів на всі запитання, які мені були задані.
- Звичайно… а що пан робив над Лісвартою?
- Не зрозумів?
- Ох, перепрошую. Я маю на увазі над лісництво Херби, де розбився пана мерсдес. По що пан їхав до Люблінця?
- Про це я казав вже багато разів. У мене там було важлива зустріч з партнером по бізнесу.
- Партнерство так і не дійшло до результату, як я розумію?