Я протягнув руку до пачки, сунув сигарету до рота. Поплескав себе по кишенях, але запальничка, мабуть, залишилася в машині. Я роздумав і відклав незапалену сигарету вбік.
- Прошу трохи конкретніше, якщо можна. – Я покрутив головою. – Мені важко відповідати на риторичне питання.
- Я зрозумів, що ваша справа не дійшла до результату. Ви не зустрілися, бо у вас сталася аварія.
- Саме так. Це ж очевидно.
- Це єдиний раз, коли в своїй історії пан пан доїхав на зустріч. І пан не чує себе з цим зле? Пан не пробував потім відновити контакти?
- Оказія минула. Ви ж самі розумієте: потяг від'їхав.
- Скоріш, "чінквеченто".
Мені зробилося трохи гаряче. Я підпер підборіддя на сплетених долонях, уважно дивлячись в обличчя зірки слідчої журналістики, що саме підносилася.
- Не зрозумів?
- О, ні… Тієї ж самої ночі, буквально в кілька сотень метрах від місця вашої аварії, було побито жінку. Вона затрималася, щоб надати допомогу чоловікові, який лежав на дорозі, а в нагороду втратила автомобіль, три зуби і працю. Вона й надалі приймає заспокійливі ліки… В мене є її фото.
Журналіст поклав фотографію на стіл. Я повернув її двома пальцями, довго вдивлявся в запалі щоки кольору попелу та у водянисті очі з кругами під ними.
- Це сумно. Нащо ви мені її показуєте?
- Я так вважав, що, можливо, допоможу панові дещо згадати, пане Артуре.
- Що, наприклад?
- Люди в шокові, люди після аварії гублять різні речі. Орієнтацію, почуття часу, здібності до логічного мислення. Одяг. Деякі навіть біжутерію.
- Щ-що?
Журналіст протяг руку, вимкнув диктофон.
- Я так вважаю, що нам треба зустрітися ще раз. В більш спокійному місці, якщо дозволите, ніж панське бюро.
- Так… - буркнув я, дивлячись на прохачів, що клубилися за скляними дверима. Беатка вже два рази заглядала до кабінету, всією собою даючи зрозуміти, що черга росте. – І що пан пропонує?
- Міст Понятовського, сьогодні ввечері. Другий проліт від сторони Повісля.
- Бачу, що переді мною любитель старих шпигунських фільмів. І часто пан бере там інтерв'ю?
Журналіст сунув руку до кишені. Металево дзенькнуло, коли він поклав невеличке жовте кружальце на столі і пересунув його на мою сторону. Серце забилося швидше, я схопив обручку, підніс до очей… Роблено посміхнувся.
- Не зрозумів?
- Та знає пан, знає, - мій співбесідник покивав головою. – Це майже ідентична копія, я дозволив собі проконсультуватися з вашою дружиною. Вона відреагувала майже точно так.
- Я не бажаю, щоб мою родину… - почав я.
- А я знайшов оригінал.
Мені здалося, що всередині мене натягується якась внутрішня струна. Я випростувався, поправив піджак. Поклав руку на папери, що вкривали поверхню столу.
- Пан пробачить, але в мене і дійсно дуже багато справу. А з цим прошу звернутися до лом-
барду, або до музею. Якщо пан вірить в колекційну цінність знахідки, то можна спробувати у Десі[39]. До побачення.
Журналіст забрав диктофон, закинув до шкіряної сумки. - Сьогодні увечері, двадцять друга нуль нуль під мостом. Прошу взяти гаманець.
- До побачення, - тільки й сказав я.
- Пане президенте, чи можна мені… - Беатка сковзнула в двері, минаючи на порозі журналіста, який виходив. – Бо там прийшов Костецький і питає, чи не вдалося б…
- Геть!
Дівчина зникла, якби її здмухнули. Я обіпер голову на руках, намагаючись дихати мірно й рівно.
Сліди завжди треба затирати. Прибирати як місце, так і свідків.
- Ох, як добре, що зараз ти мені про це говориш, - гаркнув я з іронією. – Цікаво, а чому я не чув цих мудрих слів тоді?… Ах, вже знаю. Ну так, я намагався залишитися живим, голий, посеред лісу. Шкода, що тоді я був сам-один, правда?! Напевно було б набагато легше, якби тоді, курва мать, говорив мені, що я маю робити!!!
Луна мого крику резонувала на письмовому приборі, відбилася в кубках та нагордах для фірми, задзвеніла в покритих склом фотографіях з політиками та бізнесменами. В секретаріаті за дверима раптово запанувала напружена тиша.
Заспокойся. Гнів – то вада безсилих.
- Гнів[40] – то таке місто, де добувають гравій і де проходять фірмові виступи лицарів, - пробурчав я, повертаючись до вікна.
Я чекав на різку відповідь, але вона не надійшла.
- Ну і добре, сам це все влаштую. Я не потребую нічиєї допомоги.
Саме так.
Я підніс руку до кнопки інтеркому, натиснув, так що в апараті щось хрупнуло.
- Давай їх сюди!
В двері вкотився Малиновський, як звикле несучи під пахвою три швидкозшивача зі сміттям. Він розклав все це на письмовому столі, щось почав поясняти про плани розбудови, про ділянки, які треба перехопити, про інвесторів з Ізраїлю… Я слухав його одним вухом, одночасно поволі заспокоювався та чув, як непотрібна злість змінюється холодним прагматизмом.
40
Гнев, Гнєв, Гнів (пол.