- Артуре, ти серйозно?
Я поглянув на Серьожу, який саме зіпхнув з кладки другий труп. Тіло розвернулося і хлюпнуло просто в середину великої калюжі, розбризкуючи в усі боки брудну воду.
- Смертельно, - укинув я у слухавку. – Готуй баню, горілку і дівчат. Починаємо забаву.
VІІ АКТ
Повітряний коридор WAW – SVO[41], менше ніж рік пізніше
Артур вигідно розкинувся в кріслі реактивного лайнера,
сьогодні він мав право бути задоволеним з себе.
Нарешті йому вдалося покрити всі залеглості в Польщі,так що, в кінці кінців, він був вільним. Все те гівно, що роками тягнулося за ним, всі непотрібні справи, недокінчені розмови, старі документи – врешті все це він відрізав товстою рисою і починав Нове Краще Життя.
Судове засідання не тривало занадто довго, але ж він і так шкодував за кожною хвилиною. Кожною чортовою хвилькою, коли міг бути десь в іншому місці і робити щось інше, кожної секунди, коли мусив вислухувати її скиглення та нарікання. Він жалів всі ті роки, коли обманював сам себе.
Зараз можеш нарешті бути самим собою.
Тепер він міг бути, нарешті, собою.
Його синок-придурок вирішив, незважаючи ні на що, залишитися з мамусею. Він навіть намагався переконати Артура, що той не повинен так робити, що ще можна все виправити.
Нахабний, самовдоволений гівнюк; він думав, що з'їв усі мудрощі світу.
Принаймні Агата виявила крихту розуму, обираючи проживання з батьком в їхньому новому, шикарному домі.
Так тобі буде легше. Їх ти вже не потребуєш.
Москаль знав, так йому буде легше. Він вже не потребував тих, хто не бажав його зрозуміти.
- Шампанського, пане президенте? – Марлена нахилилася до нього, подаючи високий келих. – Сьогодні ж, мабуть, святкуємо?
Він ляпнув її по заду, а потім стиснув, так що вона заскиглила від болю. В панчохах та шпильках у вісім дюймів вона все ще робила непогане враження, але… Ну, саме так, але.
Він вже бачив і не такі речі, а вона була частиною старого світу. Жінка все ще пам'ятала його нужденне мешкання на Празі, а він все ще пам'ятав її з часів перед тим, як вона почала депілюватися. Поза тим, там, на Сході, жінки були набагато красивіші. І набагато хижіші.
Секретарка відчувала, що вже не володіє його неподільною увагою, тому одягалася все більш зухвало, а вела себе все більш безцеремонно. Артур бачив це, але сприймав виключно як ознаку страху і слабості. Літа летіли невблаганно.
Сильні не б'ються. Сильні здобувають.
- Сильні не б'ються, сильні здобувають, - буркнув він сам собі, злапав її за волосся, прпимусив, щоб жінка опустилася на коліна. – Для тебе в мене є аперитив перед сьогоднішнім вечором, суко. Приємного апетиту.
- Дякую, пане президенте, - секретарка посміхнулася, але він відчув в її голосі фальш.
Тихо скреготнула ширінка, Артур посміхнувся і зробив ковток шампанського. Напій злегка мусував на піднебінні… майже як хлібний квас. Подивився на секретарку, що мірно працювала вустами.
Її голова підносилася та опадала. Він же думав виключно про те, як на цьому русявому волоссі буде виглядати червона кров.
Сьогодні особлива ніч. Сьогодні ми йдемо на все.
- Сьогодні особлива ніч. Сьогодні ми йдемо на все.
- Так, пане президенте? – Марленка на хвилю відірвалася від завдання, що було їй призначено.
- Сьогодні в тебе буде товариство. Ти повинна навчитися працювати в тандемі.
- Але… але ж ти обіцяв, що… - почала було вона, але замовкла, коли він схопив її за шию.
Забуваєшся.
- Забуваєшся, суко, - процідив. – До мене ти повинна звертатися "прошу пана".
- Так, прошу пана… - простогнала жінка.
Москаль відіпхнув її від себе, щоб мусила повернутися на колінах.
☭
Москва, ще того ж самого вечора.
Баня дихала клубами пари, перемішаної з алкоголем, пахло березовим димом, розлитою горілкою, пивом і важкими парфумами. Над усім висів сморід похоті, що виходила зі шкіри разом х краплями поту.
Артур кліпнув по сідниці дівчину, що чіплялася до нього, зганяючи з колін, щоб встати.
- Йдете зі мною, Йосипе Івановичу?
- А як же. - Котлицький скотився зі своєї лави, отираючись спітнілим пузцем об Зубняка та Штирина, що сиділи нижче. – З паном, Артуре Вікторовичу? Та навіть на війну!
Двоє інших бізнесменів подивилися один на одного тяжким поглядом. Зубняк з невміло прихованою огидою витерся рукою, але ж потім твердо посміхнувся: що не кажи, Котлицький стояв досить високо на державній адміністративній драбині. Нащо ж непотрібно стравлювати людей, правда?