- Ще встигну. На, тримай. Починайте без мене, і не занедбуй Марленку.
Здивований Ліванєнко подивився на ключі до апартаментів.
- Ти що, Артур? Вона ж твоя…
- Соромишся торкатися домашніх тварин у відсутності власника? Тоді накажи Аннушці, щоб вона нею зайнялася. Вона там висить вже майже три години, повинна добре розм'якшитися.
- Ти її так залишив? Не жартуй… - занепокоївся Ліванєнко.
Артур знизав плечима.
- Нічого з нею не буде. Воду вона має в крапельниці, а якщо напаскудила, накажи їй злизати з підлоги і витерти волоссям. Їй це подобається.
- Ти серйозно?
- А мені то похую, подобається їй, чи ні. Наказую їй робити, вона робить. Бо я так бажаю.
Ліванєнко уважно подивився на Артура, покивав з повагою.
- Змінилися ви, Артуре Вікторовичу. Затверділи, відтоді, як я пана пізнав. Я під враженням.
- Ти трактуєш свою суку як звірину, а я власну – як річ. Починайте без мене, а я приїду за годинку.
- І що будеш робити?
Артур підійшов до свого лімузину, всміхнувся від дверей.
- Мушу привітатися зі Столицею.
☭
Нічна Москва підморгувала мільйонами кольорових вогнів, сяяла мокрим асфальтом, який вилизували фари автомобілів, що сунули проспектами, підморгували неонами ресторанів і клубів, які ніколи не замикалися.
- Куди, Артуре Вікторовичу? – запитав Серьожа.
- А провезіть нас по Садовому Кільцю, а потім зупиніться перед "Метрополем". Прогуляємося трохи, сержанте.
- Пробки будуть, Артуре Вікторовичу.
- Тоді постоїмо. – Артур вигідно розсівся на шкіряному кріслі. – Нам нікуди не спішно.
Коли нарешті вони загальмували під стінами Кремля, рух вже пової зменшувався. Вони завернули на стоянку, портьє в червоній лівреї послужливо відкрив двері.
- Нехай нам принесуть по келишкові горілки, тільки добре замороженої, - наказав Артур.
Серьожа кивнув і побіг до готелю, від самих дверей розшукуючи очима офіціанта. Москаль залишився сам. Сунув руки в кишені, оперся спиною о вихолоджену стіну готелю.
Навіть звідси він бачив червоні зірки на вершинах Нікольської та Спаської башт, по другому боці вулиці юрба як раз висипала з Большого Театру після вечірньої вистави. Чоловіки в костюмах, дами біля них у хутрах, подібні до випещених домашніх тварин…
- Товаришу, спасіть ветерана війни.
Артур повернувся, подивився на зарослого, ледь видного з-під шарів одягу п'яничку.
Сергій Олександрович Столицький, старший лейтенант.
- Скільки вам потрібно, старлей? – витяг бумажник.
- Двадцять тисяч, товарищ старшина… - заскиглив[42] жебрак.
Тільки по хвилі заморгав, коли до його замороченого горілкою мозку дійшли: незнайомець назвав військовий ступень, про який він ледь вже сам пам'ятав.
Артур вийняв з товстої пачки декілька банкнот.
- На хліб та молоко, лейтенанте. Горілку п'ють лише ті, що на першій лінії фронту.
Жебрак тремтячою рукою взяв гроші, сунув їх до кишені. З готелю появився Серьожа, тримаючи в кожній руці по склянці з горілкою.
- Ей, ти, пашол вон! – загримів він на діда.
Він подивився по сторонах, відставив склянки на підвіконні і протягнув руку до паска, на якому носив телескопічний кийок. Артур утримав його рухом руки.
- Не треба, сержанте. То ж ваш товариш по зброї, до того ж старший за званням. Віддайте йому честь, як передбачає Статут збройних сил.
Охоронник на хвильку не зрозумів, закліпав очима, але потім надів на голову шапку з козирком, віддав салют і клацнув підборами. Жебрак незграбно повторив салют, відступив на крок, другий… А потім повернувся і кинувся бігти, оглядаючись через плече, чи не гониться за ним, випадково, хтось з цих двох шаленців.
Артур підніс свою горілку з засніженого підвіконня, не чекаючи Серьожі, підніс склянку до вуст і закинув голову назад. Поволі випустив повітря, що втікало вузьким потічком алкогольних випарів в морозну московську ніч.
- Пішли, Сергію Костянтиновичу. На нас чекають.
Вони пройшли вздовж мурів Кремля, минаючи по дорозі юрбу, що товпилася ще у входу до метро. Їх кроки відбилися луною під аркадами Історичного Музею, а потім звернули наліво, через браму з арочним склепінням.
Міліціонер, призначений до нічної варти, вочевидь, хотів до них підійти, щоб профілактично перевірити документи у громадян, що крутяться тут в такий час. Відмітив довге, вовняне пальто Артура і шкіряну куртку Серьожі, додав два та два, і від свого задуму відмовився.
Вітаю, Артуре Вікторовичу.
- Вітай, місто моє… - прошепотів в оточуючу його пустку Артур.