- Несподівана смерть. Він збирався до Угорщини, і раптом, у власному автомобілі, на самісінькому кордоні… Можете собі уявити щось подібне?
Підпиши.
- Ай-ай-ай, - забідкався Артур. – Невже отруєння свинцем?
- Аніскілечки. Стовідсотково природні причини, здається, він же був хворий на діабет. В будь-якому разі, його смерть нікого не застала зненацька.
- Ну, я думаю.
Підпиши.
Артур підніс авторучку до паперу, почув на каркові знайоме тремтіння збудження. Швидким, певним рухом він написав рядок цифр, потім все це підписав вишуканою плутаниною ліній та загогулин, які накладалися на себе. Делікатно дмухнув, щоб чорнила висохли, подав листок чиновникові.
- Відважне рішення і цікавий підпис, - зауважив той. – Багато їх бачу, але цей… Дуже ладний.
- Дякую. Багато тренуюсь.
Чоловік вклав документ до прозорого файлу, сховав до течки. Встав і протягнув руку.
- Вітаю, Артуре Вікторовичу. Як тільки я підтверджу у нас всі формальності, ви станете номінальним акціонером російської держави, за що Вітчизна висловлює вам свою вдячність та обіцяє щедру винагороду. Дані для переказу я перешлю вам як найскоріше.
Москаль потиснув долоню, почекав, аж чиновник збереться і вийде. До столика підійшов Ліванєнко, який вже певний час чекав на завершення розмови.
- Ну, Артуре, тепер ми на одному возі… Якщо це вдасться, ми станемо багатшими, ніж будь-коли собі уявляли.
- Якщо. – Бізнесмен покачав головою, жестом підізвав офіціанта. – Пляшку червоного вина, грузинського… І ще одну для наших хлопців.
Охоронники за своїм столиком посміхнулися, Серьожа схилив голову на знак вдячності.
- Балуєш ти їх, Артуре. Це чому ж мало б не вдатися?
- Бо експоненціальний ріст в економіці не може тривати безперервно. Коли летиш до Сонця, треба знати, коли повернути… І тоді люди є єдиною річчю, яка в тебе залишається. Саме так було в кризі по війні двадцятого року[51], потім, коли нас атакували фашисти, і кожного наступного разу.
- Ти лякаєш непотрібно. То вже не повториться.
- Точно те ж саме говорили наші прадіди після японської війни і діди після першої світової. Ти і дійсно хочеш сам себе обманювати?
- Перестань, - махнув рукою Ліванєнко. – Ти й твої видіння гибелі
Коли вмер стільки разів, людина починає готуватися до найгіршого.
- Планувати під найгірше, мати надію на найкраще, діяти згідно реальності, - сентенційно заявив Артур. – Слухай, а де ж та твоя нова кобилка з України? Щось я не бачив її після повернення, що, в підвалі її тримаєш?
Ліванєнка запалив сигарету, затягнувся і махнув рукою.
- Нє-а. Сюди навіть і не брав.
- І нащо було стільки балаканини, вдавання захисника пригноблених, щоб всадити жінці кулю в лоба? Ех, Леоніде Антонєвичу…
- Та де там! – скипів білорус, але ж відразу й посміхнувся. – Організував їй переліт за границю, в теплі краї… Нове, краще життя буде мати!
Артур смутно покачав головою.
- Чи то ти посадовив її до тіра і вислав без паспорта до борделя в Іспанію. Краще вже було забити.
- Як завжди, пересолюєте, Артуре Вікторовичу. То сильна дівчина, якось дасть собі ради, втім, як і всі інші, котрих ми…
Підійшов офіціант з пляшкою, тож Ліванєнка замовк. Артур перечекав, поки хлопець відкоркує вино та наллє трунок до келихів, понюхав…
- То що, за нашу фортуну? – підняв тост білорус.
- За перемогу.
Стукнув на високій ноті кришталь, вони відпили потрохи.
- Добре, але ж тяжке. Артуре, а ти б не хотів чогось більш… сучаснішого? Австралія, Чилі?
- Ні, - буркнув бізнесмен, притримуючи в зубах люльку і чиркнувши довгим сірником. Пихнув кілька разів, розпалюючи тютюн, випустив в кришталеву люстру хмарку ароматного диму. – Минулого мені абсолютно вистачає.
ІХ АКТ
Субота, 8 серпня 1998 р.
Дмитро В'ячеславович, я вас Дуже прошу!
Досить вже брязкальцями бавитися!
Великий, засмаглий росіянин здригнувся. Озирнувся через плече, в чомусь ошелешений.
- Ну… - показав він на кубок, який тримав в руці. – І це не брязкальце, Вадиме Володимировичу, ось, самі прочитайте. Почесна нагорода п'ятдесят другого року, за досягнення на міліцейській службі. Це сам Сталін вручав, красива річ.
- Та ну! – одягнений в синє сибіряк зі злістю махнув рукою. – Дмитро В'ячеславович, почекайте зовні. Подивіться, чи хлопці при машинах там не колобродять.
Артур з цікавістю, якої і не приховував, приглядався, як велетень відставляє нагороду до всіх інших, після чого виходить навшпиньки, зачиняючи за собою двері.
- Мій товариш і приятель, - з задоволенням констатував його співбесідник, бізнесмен, якій нещодавно прибув з Новосибірська. – На наступний рік номінований до зірки Героя Росії. Нагороду отримає від самого президента.