— Отаке говорили по селах нашим селянам большевицькі аґітатори.
— Одні говорили, а другі писали і писанину цю в нарід пускали. Збиті з пантелику від цієї писанини та балаканини, наші люди загубили десь свій власний розум, піддались московській-большевицькій брехні і дурисвітству. А вийшло з того ось що.
3. УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД ПЕРЕСТАВ МАТИ СИЛУ
У нашого уряду не було великого війська, щоб дати одсіч тим большевицьким бандам, що йшли з Москвою на Україну. А на самій Україні большевики робили по різних місцях повстання та заколоти. Не мав український уряд і сили на місцях — по селах, бо місцева влада ще не вспіла як слід устаткуватись, а до того ж дехто із місцевої влади «щирим» прихильником большевицьким ставав. Не могла ця влада дезертирів ловити та назад до війська відсилати і ходили вони по селах, не криючись, не ховаючись, а батьки та матері голосно казали, що, мовляв, тепер — свобода й до війська не треба йти.
— Звичайно, не всі голову загубили. Дехто хитав головою і догадувався, що діється щось не добре, передчували лихо. Де в кого і совість говорила, і прокидалось почуття обов’язку перед рідним краєм. Скликали тоді селянські сходи, щоб з’ясувати справу і вирішити, що робити, коли прийдуть большевики?
— На більшості таких сходів, «розумні голови» доходили до того щоб «нейтралітет» тримати, бо — мовляв — це найкраща річ, «наша хата зкраю та й нічого не знаю». Подекуди, так навіть заявлялись за тим, щоб большевикам допомагати, бо «вони більше дають».
— І тільки рідко коли національна честь та совість брали верх. З таких сіл йшла допомога українському урядові, ішли парубки послужити у рідному війську. На жаль, таких сіл було мало.
— Кінець-кінцем, коли правду сказати, наші селяни під час першої боротьби України з московською-большевицькою навалою, не підтримали як слід ні свого рідного війська, ні свого уряду. Українське село розділялось, задурене, спантеличене московськими агітаторами, на різні, часто ворожі, угруповання, і тримало «нейтралітет» або просто большевикам помагало.
— Коли про робітників на Україні говорити, то вони майже всі були в цей час збольшевичені. Та й не диво: це здебільшого були кацапи-москалі, що прийшли на Україну у наших людей-робітників хліб відбирати. Вони косим оком дивились на український національний рух, бо боялись як би їм не довелось їхати назад у Московщину, і що українці-робітники повиганяють їх, як тільки зрозуміють, чий хліб їдять оці зайди-приблуди та у кого заробіток відбирають. Отож, робітники по великих містах, як от Київ, Харків, Одеса, Катеринослав тощо, — стали за большевиків. Самі москалі-кацапи дивились на большевицькі військові банди як на рідні, а на московсько-большевицьку владу теж як — на свою. Російські робітники по українських заводах та фабриках — це були і є московські шпіони серед нас, що про все доносили в Москву, а у нас робили заколоти та в спину били нас, коли походом на Україну пішли московські військові банди. Не можна було від цих московських прихильників нічого іншого і сподіватись як удару в спину. Багато лиха вони натворили під час боротьби України з Москвою. Мені часто приходить в голову, що якби наш український уряд в свій час вислав геть з України оцих гнид, то тоді може й боротьба наша більш щастя мала.
— Та на жаль, український уряд з часів Центральної Ради, не додумався до цього. А може — і не відважився на це. А вийшло з такої нерішучости та не розуміння справи те, що він дозволив гадюці на своїх же грудях одогрітись. Іменно: російське робітництво, що жило на Україні, під час 1917–1920 років, було не вошою московською для неї, а єхидною гадюкою! Це з нього розходились по Україні всі оті агітатори, що підбивали наших людей проти свого уряду; це вони псували наших дітей своєю пропаґандою, навертаючи їх на большевицьку віру; це вони своїми повстаннями та вибухами по заводських-фабричних містах знесилювали нашу силу; це вони розкрадали майно по наших заводах і допомагали потім большевикам надіти ярмо на наші шиї.
— Так само і ота російська інтелігенція, що жила по українських містах: всі оті урядовці, учителі, російські старшини тощо — теж не давали допомоги нам в боротьбі з московськими большевиками. Вони навпаки — дуже ворожо дивились на український рух, бо боялись за свої посади. Боялись, що їм прийдеться повертати оглоблі на Москву і попрощатись з смачним українським хлібом, бо українці не потерплять далі, щоб ці зайди залишались надалі між ними. Не диво, що і ці людці теж на большевиків дивились як на «своїх людей» і разом з російськими робітниками провадили то явну, то тайну, але ворожу-гадючу роботу проти української справи.