Можна також навести тисячі фінських імен озер, урочищ, пагорбів, окремих виступів каменя на поверхні, горбів та узвиш, які до наших днів несуть згадку про фінський спадок землі московитів.
Видатний археолог Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров, вивчаючи топо- та гідроніміку Центральної частини імперії, змушений був визнати:
«Чимало із цих назв як вод, так і селищ повторюються в доволі віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність походження перших мешканців цих країв. Тільки той самий народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження… Ця близькість була вже помічена М. М. Журавльовим стосовно деяких назв Ярославської губернії, але вона може бути поширена й на суміжні губернії…» [4, с. 12].
Як хотілося б, щоб ці істини нарешті дійшли до «охоронців» імперських теорій про «слов’янське походження Московії» та про «братерство трьох слов’янських народів».
Якщо нові племена з’являлися на місці колишніх, як твердить російська історіографія про витіснення фінських племен слов’янами на теренах Московії, то прийшлі племена (народи) ніколи не послуговувалися далекими й незрозумілими їм топонімами й гідронімами, а завжди міняли їх на свої рідні.
Навіть великий теоретик «московського слов’янського походження» радянський академік О. А. Спіцин визнавав:
«Етнічні назви… одразу зникають, як тільки місцевість суцільно займають інші однорідні племена…» [5, с. 164—165].
Що ж сталося з «московськими слов’янами», які досі послуговуються десятками тисяч запозичених фінських слів?
На це питання в російській історіографії не існує відповіді. Вона лежить в іншій площині: «перетікання слов’янських племен» до «споконвічно російських земель» не було. Давні історичні джерела, а також топо- і гідроніміка Заліської землі повністю спростовують московську теорію «перетікання слов’ян».
Ця «теорія» вперше почала сповідуватись за часів Петра І, була вдосконалена Катериною II та членами її «Комісії для складання записок про історію, переважно Росії…», а остаточно відредагована за радянських часів.
Теорію «перетікання слов’ян» до Московії «трьома шляхами» московська історіографія сповідує і сьогодні. Шкода, що її підтримує і сучасна українська історична наука.
3
Археологічні дослідження
Найсильнішого удару по вигадці про слов’янське походження Московії завдала праця російського археолога XIX століття О. С. Уварова (1828—1884). Його дослідження загнали у головний міф російської історіографії смертельний осиковий кілрк. Хоча слід розуміти, що ні сам О. С. Уваров, ні його соратники ніколи відкрито нічого подібного не говорили, та їм би й не дозволили. Це довели розкопки археолога.
Золотоординський рід Уварових чесно і віддано служив Московії багато сотень років, починаючи з XIV століття, коли «…мурза Мінчак Касаєв, по хрещенні названий Семионом… приїхав із Золотої Орди до Великого Князя…» [6].
Для прикладу згадаємо батька археолога — графа Сергія Семеновича Уварова, який із 1818 до 1855 року був президентом Російської академії наук, а з 1833 до 1849 року ще й обіймав посаду міністра народної освіти. Тож, як бачимо, О. С. Уваров належав до одного з кращих панівних родів імперії і не був зацікавлений «підривати основи державності».
У1850 році міністр внутрішніх справ Російської імперії граф Л. О. Перовський доручив уже знаному на той час О. С. Уварову провести археологічні дослідження «…в Суздалі та біля Суздаля, на місцевості, ніколи ще не дослідженій…» [4, с. 1].
Археологічні розкопки проводились на державне замовлення і здійснювались на теренах «споконвічної землі» московитів.
О. С. Уваров уперше в археологічній науці доторкнувся і на власні очі побачив тисячі останків людей, які впродовж минулих століть заселяли землі «колиски московитів».
«Граф Перовський прийняв… пропозицію і навесні 1851 року відправив мене в Суздаль для розпочатку робіт. Відтоді до 1854 року, впродовж чотирьох років, були проведені археологічні пошуки у повітах: Суздальському, Володимирському, Юріївському, Переславському і Ростовському. Кількість розкопаних тут місцевостей і курганів настільки велика, що загальний висновок із цих студій подав нам напрочуд цікаві й доволі точні матеріали як про первісне місце перебування народу мері,так і про звичаї, домашній побут і торгові зносини цього народу…
Усього досліджено протягом чотирьох років 163 місцевості й розкопано 7729 курганів» [4, с. 1].
О. С. Уваров провів розкопки основних політичних центрів так званої Ростовсько-Суздальської землі, як-от: Ростова, Суздаля, Володимира Юр’єва, Переславля, а його колеги — Мурома, Коломни, Москви, Рязані, Можайська, Твері, Костроми, Ярославля, Калуги, Галича-Мерського та інших. Щодо тих земель, на яких він або його помічник археолог Павло Степанович Савельєв особисто не робили розкопок, О. С. Уваров для видання книги «Меряне и их быт по курганным раскопкам» використав матеріал археологів-сучасників: К. М. Тихонравова, М. О. Ушакова, Л. М. Сабанеєва, А. П. Богданова. їх праці охоплюють сучасні російські області: Тверську, Ярославську, Костромську, Івановську, Володимирську, Московську, Рязанську, частково Вологодську, Тульську, Нижегородську, Калузьку та інші.
На «Мапі Мерянської землі», яка є частиною книги, О. С. Уваров досить чітко визначив, що на північ, схід та південь від цієї землі мешкали споріднені з мерею племена: весь, черемиси (марі), мордва та мурома. Тобто сумніву щодо сусідів мері на півночі, сході та півдні в російській історіографії та археології на ті часи не існувало.
Праця О. С. Уварова мала у свій час велику вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії представляють археолога як видатного вченого і незаперечного фахівця. Можливо, О. С. Уваров передбачав, що надалі його праці можуть комусь не подобатись і на них накладуть табу, заборонять, тому застерігав: «При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, який побажає перевірити наші висновки, можливість виконати це напрочуд просто, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани і внесли всі без винятку кургани, в яких були знайдені монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших і за ними можна довідатися, до якого саме часу належать предмети, подібні до тих, які були знайдені в цих курганах» [4, с. 2].
Досліджуючи величезний обсяг археологічного матеріалу, як свого, так і запозиченого, О. С. Уваров установив, що всі поселення землі московитів були «місцями проживання й перебування народу Меря», починаючи з VII—VIII до XVI століття. Він розділив увесь досліджений археологічний матеріал на два періоди: перший охоплює VII—XII століття, другий — XII—XVI століття. Основною межею поділу став початок процесу прийняття фінськими племенами у XII столітті християнської релігії, який затягнувся на декілька століть. Про що засвідчили й археологічні розкопки О. С. Уварова:
«Переходячи… до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що і з припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується… На великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що становить 123 кургани із самими лише похованими тілами, знайшли тільки дві могили з християнськими предметами» [4, с. 65].
Ворожість переважної більшості фінських племен до християнської релігії на початку її поширення, а це середина XII століття, була надзвичайно високою.
Однак християнській релігії вдалося закріпитись серед фінських племен землі московитів завдяки двом основним факторам. Перший — жорстка підтримка християнства спочатку князівською, а потім ханською владою; другий — вимушений перехід християнства у фінських землях до «двовір’я».