Стіл, підлога, рукопис, ліжко, а надто подушка були вишукано розмережані зеленими й червоними слідами лапок, немовби кожна пташка перекинула чорнило свого улюбленого кольору і тупцялась по ньому. Пляшку з синім чорнилом, не таким примітним, вони не зачепили.
— Це вже остання крапля,— тремтячим голосом вимовив Ларрі.— Безумовно, остання крапля. Або ти вживеш відповідних заходів, або я власноруч повідкручую їм шиї.
Я запротестував, що Сороки не винні, їх просто приваблюють різні речі, і вони не можуть утриматись. Ці птахи з природи вже такі. Всі представники воронячого племені, провадив я, захопившись роллю оборонця, надзвичайно допитливі. Вони не розуміють, що чинять зло.
— Я не просив читати мені лекцію про вороняче плем’я,— грізно просичав Ларрі.— І мене не цікавлять нормальні якості сорок, ні вроджені, ані набуті. Я просто попереджаю, щоб ти вишпурнув їх геть або замкнув у клітці, інакше я роздеру їх на шмаття!
Зачувши сварку, всі решта й собі піднялись нагору, щоб з’ясувати, в чому справа.
— Пресвятий боже! Що це ти тут робив, любий? — пролепетала мама, роззираючись по розгромленій кімнаті.
— Мамо, я зараз не в тому настрої, щоб відповідати на безглузді запитання.
— Це, скоріш усього, Сороки,— пророчим голосом сповістив Леслі.— Щось украдено?
— Ні, нічого не вкрадено,— гірко сказав Ларрі.— Спасибі їм бодай за це.
— А який страшний розгардіяш у твоїх паперах,— зауважила Марго.
Хвилину Ларрі свердлив її очима, важко дихаючи.
— Дивовижна стриманість вислову,— видушив він нарешті.— Ти завжди маєш напохваті якусь принагідну банальність, коли йдеться про катастрофу. Я заздрю твоїй здатності німіти, зустрівшись віч-на-віч з Долею.
— Можна обійтися без брутальностей,— образилась Марго.
— Ларрі не хотів грубіянити, доню,— невпевнено мовила мама.— Природно, що він засмучений.
— Засмучений? Засмучений? Ці мерзенні кровопивці вдерлися сюди, мов банда критиків, бешкетують тут, знущаються з мого рукопису, ще навіть не закінченого, а ви кажете, що я засмучений?
— Мені страшенно прикро, синку,— мама силкувалась підшукати різкіші слова.— Але ж вони ненавмисне. Якщо вже на те пішло, вони просто нічого не тямлять... Це всього-на-всього птахи.
— Прошу вас, облиште,— лютився Ларрі.— Я допіру прослухав одну лекцію на тему: «Добро і зло у сприйманні ворон». Це просто неподобство, як у нас в сім’ї панькаються з тваринами та ще й плетуть бозна-які антропоморфічні дурниці на їхнє виправдання. Чому б вам усім не організувати Товариство обожнювачів сорок і не закласти храм на їхню честь? По-вашому виходить, це я винен у всьому і що це з моєї вини кімната має такий вигляд, наче її сплюндрували орди Аттіли. Ну от що, повторюю: якщо ви зараз же не вживете рішучих заходів, я самотужки розправлюсь з оцими звірюками.
У Ларрі був такий вигляд, що Сорок, звісно, треба було сховати від гріха подалі. Я заманив їх сирим яйцем до своєї спальні і замкнув у кошику. А сам сиджу й розмірковую: що б таке для них придумати якнайліпше? Ясна річ — тримати їх треба в клітці, тільки я волів би змайструвати для них дуже простору клітку. Сам я не подужаю збудувати велику клітку. А розраховувати на допомогу близьких не варто. І я вирішив залучити до будівельних робіт мого вчителя Кралевського. Він міг би приїхати до нас на один день, і після того, як ми змайструємо клітку, у нього буде можливість повчити мене прийомів вільної боротьби. Я вже давно чекав сприятливої нагоди для таких уроків, і нинішня видавалась мені ідеальною. Вміння боротись було одним з численних прихованих достоїнств Кралевського.
Тепер я знав, що в житті Кралевського, окрім любові до матері й птахів, було ще одне палке захоплення, а саме: цілком вигаданий, уявний світ, створений його фантазією; світ, де повсякчас відбуваються дивовижні, неймовірні пригоди. Головними дійовими особами там завше виступали двоє — він сам (герой) і неодмінно репрезентантка протилежної статі, яку він називав узагальнено — Леді. Відчувши, що я вірю всім його фантастичним історіям, Кралевський дедалі сміливішав і день по дню все ширше розкривав переді мною двері свого заповітного раю.
Все розпочалось якось уранці під час перерви між уроками, коли ми пили каву з печивом. Зайшлося про собак, і я зізнався в потаємному нестримному бажанні мати бульдога. Ці створіння до нестями чарували мене своєю потворністю.
Клянусь Юпітером, так! Бульдоги! — загорівся Кралевський.— Чудові звірі, вірні й хоробрі, чого, на жаль, не скажеш про бультер’єрів.