В дні 24-го лютого 1919 р. вже не було боїв і наш фронт усталився ось так: мій 2-ий курінь держав Поріче Ґрунтове, Нойдорф, У герці Незабитківські, Стоділки й Ебенав, 2/24 курінь пор. Левицького обсадив Попелі Великі і Малі та частину села Долиняни, 1-ший курінь УСС-ів пор. Івановича зайняв решту Долинян і село Вовчухи, 1-ий курінь пор. Гладиловича обороняв Милятичі, Бар, і Довгомостиска, — а 1/24 курінь чет. Ясінчука стояв у резерві в Годвишні і Добрянах.
Артилерія примістилась: 1-ший гарматний полк Дніпровської Гарматної бриґади в селі Путятичі, а 2-гий полк в Гошанах і на Рущині (українська частина Угерець Незабитківських), а команда «Дніпровської Гарматної Бриґади», з от. Білокерницьким, в селі Дубаневичі. Команда групи «Рудки», з сотником Гофманом, залишилась і надальше в Рудках.
В той спосіб закінчилась перша фаза т. зв. «Вовчухської офензиви» в районі групи «Рудки» на залізничий шлях Львів-Перемишль. Не була це справжня офензива, бо не було в нас точно означення пляну діяння, ні ясних приказів з групи чи корпусу — де й як треба вдарити, щоб дістатись до залізничого тору та відтяти комунікацію Львова з його польським запіллям. Це була радше оборонна офензива, бо поляки, бажаючи відтиснути нас якнайдальше від залізничого шляху, напирали на нас в різних місцях нашого фронту. Ми знову, обороняючись, заєдно посувались вперед та обсадили горби перед Вовчухами, Долинянами і Попелями, звідки почали обстрілювати ворожі потяги, що йшли з Перемишля до Львова. В цей спосіб через три послідні дні, тобто 22, 23 і 24-го лютого 1919 р. ми не допустили до Львова ані одного потягу. Так загрожені поляки постарались при помочі Антанти про завішення зброї, яке почалось 25-го лютого 1919 р. о 6-тій годині ранку. Рівночасно з повідомленням про завішення зброї ми дістали з команди групи приказ — що на добу можемо пропустити до Львова тільки три потяги. Надчисельні потяги належить обстрілювати і задержати. А що на поодиноких станціях між Перемишлем і Судовою Вишнею задержалось в наслідок нашого обстрілу більше потягів, то зараз же ранком по розпочатті завішення зброї, всі вони рушили один за одним у сторону Львова. Згідно з приказом ми пропустили три потяги, а 4-тий обстріляли і змусили задержатись таки на залізничнім шляху. Цей інцидент був причиною, що поляки з Городка вислали до нас на санях своїх парляментарів з білою хоругвою і сурмачем. Десь в половині дороги між Городком й Ебенав польські парляментарі задержались вимахуючи білою хоругвою. Я вислав до них чет. Каравана з двома стрільцями, які позав’язували їм очі опасками і привезли до постою куреня. Польські парламентарі зажадали, щоб команда нашого відтинку вислала негайно до Городка своїх парламентарів, де в присутності антантських відпоручників мали рішатись всякі спірні квестії і непорозуміння фронту. Про це я повідомив телефонічно команду групи «Рудки» й вона рівнож телефонічно назначила мене і пор. Михайла Ліщинського своїми парламентарями до Городка. По двох годинах очікування нам доручено відповідні повновласти та письменний протест проти того, що поляки посилають до Львова на добу більше ніж три поїзди. Маючи потрібні документи, ми знову позав’язували польським парламентарям очі і разом з ними, їхньою таки підводою, рушили в сторону Городка. В дорозі, між нашим і польським фронтом, відбулась знову церемонія розв’язування і зав’язування очей і над вечір ми опинились на залізничій станції в Городку. Нас прийняв англійський полковник Сміт, в товаристві італійського майора Стабіле та двох польських старшин. Ми виказались обопільно своїми повновластями, полагодили справу обстріляного потагу так, що надобов’азково пропустили його в дальшу дорогу до Львова та остали на станції ак контрольний орган потагів, щодо їх кількости та щодо надсилання війська, зброї й муніції. Цим парламентарем був а впродовж два дні. Коли ж завішенна зброї, згідно з умовою, почало автоматично продовжуватись на дальших 24 години, то комендант групи «Рудки», сотник Карло Гофман, відкликав мене з Городка, а на моє місце назначив чет. Оґродніка, старшину Дніпровської Гарматньої Бриґади. Тимчасом переговори в справі перемир’а затагнулись і завішенна зброї продовжувалось щораз то дальше на 24 години. Українська делеґаціа домагалась, щоб демаркаційною лінією між обома воюючими сторонами була ріка Сан. Знову ж польська сторона, під проводом франко-англійської місії ген. Бертельмі, жадала, чи пак диктувала, щоб ця демаркаційна лінія йшла рікою Бугом, вздовж границь повітів — Жовківського, Камінецького, Львівського, Бобрецького і Перемишлянського, аж до станції Вибранівка, а дальше вздовж південної границі львівського повіту та вздовж східніх границь повітів — Дрогобич і Турка (Це т. зв. лінія Бертельмі). Українська сторона не могла на це погодитись і в дні 1 березня 1919 р., о год. 4,30 вечором виповіла остаточно завішення зброї, так, що властиві бойові операції згідно з умовою мали початись щойно за 12 годин, тобто 2-го березня 1919 р.