Щоб цей приказ належно виконати, ми вдвійку — тобто сот. Гофман і я виготовили ось такий плян: команда групи має негайно замовити в Самборі купелевий потяг для відвошивлення фронту. Як тільки цей потяг прибуде до Рудок, тоді команда групи видасть приказ щодо черги і реченців таких купелів. Першим має купатись курінь сотника Станіміра, а відтак курінь сотника Корабейка і т. д. Добряни, в часі купелі куреня сот. Корабейка, має тимчасово обсадити котрась із сотень пор. Тарнавського, а становище куреня сот. Станіміра має зайняти запасний курінь УСС-ів пор. Струця. Такий був нібито офіціяльний наказ з команди групи, а неофіціяльно — що мій ІІ-гий курінь мав відповідно обсадити залізничу станцію в Рудках і лісок перед станцією, і як тільки курінь сот. Корабейка прийде на станцію і зложить в кізли кріси, одна з моїх укритих сотень має нагло вискочити з укриття і взяти в полон (роззброїти) весь курінь. Три дні пізніше, тобто 8-го квітня, плян цей вповні виконано, курінь сот. Корабейка роззброєно, винних по карано — по козацькому — «киями», а всіх стрільців і старшин розділено між всі курені групи. В той спосіб мій ІІ-гий курінь значно підкріпився і ми зайняли з поворотом свої становища в Угерцях, Гошанах і Шоломиничах та позиції куреня сот. Корабейка — в Добрянах. В тому часі курінь пор. Ліщинського на приказ корпусу відійшов до своєї групи в Щирці, а його становище в Поріччю Ґрунтовім, Мальованці і Нойгофі обняв 4-тий курінь УСС-ів пор. Струця, що був у запасі на Рущині в Угерцях.
По роззброєнні куреня сот. Корабейка, прийшла черга на усунення головного огнища деморалізації на рудецькому відтинку, себто на розв’язання Дніпровської Гарматної Бриґади, в дні 15 квітня 1919 р. Бриґаду поділено на дві частини, а саме — три батерії: 2-гу, 4-ту і 6-ту перебрали гармаші галичани і з них утворено осібну артилерійську групу під командою сот. Омеляна Царевича і його адьютанта чет. Костика. Група ця дістала назву Артилерійська Група сот. Царевича. В дні 1 травня 1919 р. команду цієї групи перебрав сот. Омелян Бранднер, а сот. Царевич перейняв команду одної батерії. Другу частину Дніпровської Гарматної Бриґади, в силі 3-ох батерій відіслано над Дністер в район Жидачева і там її рівнож роззборєно. Після т. зв. фронтової купелі на станції в Рудках й усунення наддніпрянських гармашів з рудецької групи, запанував на нашому фронті знову порядок, дисціпліна зросла, дезерція припинилась, а обсада фронту, хоч зменшена, держалась бадьоро і кріпко. Тут застав нас Великдень 19-го квітня 1919 р.
Була весна в повному розцвіті, соняшна, весна з зеленню й квітами та оксамітним цвітом на деревах. В таку то пору мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, зарившись глибоко в землю, держав позиції між Городком і Судовою Вишнею, від Угерець Незабитівських аж до села Добряни включно. Погода була гарна, болото в стрілецьких окопах висохло, стало приютно. Рідка крісова й артилерійська перестрілка та гудіння артилерії десь далеко на право під Львовом вказували на те, що навіть у таке велике свято ворог не залишає нас у спокою. Вже на кілька днів перед Великоднем кружляли поголоски, що поляки приготовляються на наш Великдень до наступу і пролому нашого фронту. Тому бриґадна команда видала відповідні прикази, а в слід за тим і я в своєму куреневі зарядив гостре поготівля. На сам Великдень, як тільки почало світати я подавсь з ордонансом до окопів, провірити фронт та зложити сотням святочні побажання. Було погідно, тут і там пахкали крісові стріли, артилерія мовчала. Першою з черги була 5-та сотня чет. Володимира Каравана, що держала обсаду горбів напроти села Годвишні. Наближаючись до сотні нас збентежив якийсь підозрілий рух в окопах. Ми припали до землі уважно надслухуючи, чи випадково ворог не зайняв наших позицій. По кількох мінутах ми почули притишений оклик: «Пане вістун, дивіться, там знов хтось до нас підсувається, мабуть ідуть хлопці з паскою». Тепер вже не було жадного сумніву, що це наші стрільці і ми скорим кроком подались вперед. Мене зараз пізнали. Вискочив з рова чет. Кліш і одним духом радісно зголосив: «Пане сотнику і в нас Христос Воскрес, у нас свячена пасха, у нас Великдень». За хвилину з’явився комендант сотні четар Караван і ми дружньо стиснули собі руки, похристосувались та склали собі взаємно і всім стрільця сотні святочні великодні побажання. Після того ми пішли вздовж сотенного фронту. Всюди вітали нас радісним «Христос Воскрес»! Кожний стрілець хотів щось сказати, чимсь від душі з нами поділитись. Настрій був якось дивно піднесений, святочний. Я не пізнав своїх стрільців і спитав про причину і^ого настрою. Комендант сотні, вказуючи на стрілецькі окопи сказав: «Дивіться, пане сотнику, у нас пасха, сир, яйця й свячене — у нас справжній Великдень». Всі ці великодні ласощі доставило нам ось це нещасне, напів спалене й розбите, село Годвишня, що перед нами, між двома фронтами, польським і нашим». В міжчасі зголошені хлопці зближались до наших окопів, а через кілька хвилин привели до нас трьох сільських хлопців-школярів, в білих полотняних свитках, з клунками в руках і на плечах. Хлопці підійшли несміло, поздіймали нові солом’яні капелюхи і хором зголосили: «Христос Воскрес! — Татуньо і мамуня посилають вам свячене, абисьте боронили нашого села!» Цих кілька щирих й невинних хлоп’ячих слів зворушило нас глибоко. Мене щось здавило в горлі і сльози підійшли до очей. Ми мовчали, мовчали і хлопці, не знаючи, що зробити зі своїми капелюхами. Нараз зі сторони ворога впала сальва, кільканадцять крісових куль пролетіло зі свистом понад наші голови. Ми позіскакували до окопів і потягнули за собою хлопців. Тут щойно ми їм подякували і щедро обдарували, а один зі стрільців дав їм стрілецьку шапку. Показалось, що це був найцінніший дарунок. Хлопці таки зараз почали її оглядати і по черзі примірювати до своїх голов. Стрільці тішились і приговорювали всячину. Було весело в наших окопах. Стрілянина втихла зовсім і ми чимскоріш відправили хлопців додому, вказуючи, кудою мають йти, щоб не попасти під ворожий обстріл. Сходило сонце і на душі стало якось так легко, так добре. Я попращався і пішов дальше вздовж фронту — до 6-тої і 7-мої сотні. І тут було весело і гамірно, але не було того душевного підйому, бо не було нашого рідного, сільського свяченого. Сотні стояли в чистому полі, далеко від села і мусіли вдоволятись військовим свяченим пайком. Через цілий день на нашому відтинку був спокій, не було вбитих ні ранених — на землі був мир. Так пройшов Великдень у мойому курені 19 квітня 1919 р., на польському фронті.