На 8-мий день з полудня ми прибули до Києва і тут спіткало нас прикре розчарування. На головнім двірці, в столиці України, ми знайшли всіх і вся тільки не українців. Весь двірець був завалений людською сірою масою солдатів й офіцерів-золотопогонників. Їхня поведінка була визиваюча і кепкуюча, на все дивились з погордою і презирством — «з наплюватєльной точкі зренія». Російська мова, перемішана з поганою солдатською лайкою, була загальна. Площа перед станцією була рівнож заповнена різноманітним народом. Більші й менші гуртки запальчиво мітингували, яка має бути Україна — федеративна, чи самостійна, з поміщиками, військом і поліцією, чи без них і т. д Наш транспорт «вивагонувався», військо відійшло до касарень, а ми, звільнені полонені, подались до Галицько-Буковинського Комітету, щоб там зголоситись. В комітеті було гамірно і повно народу. Нас привітав сам голова д-р Сабат словами: «Добре панове, що ви приїхали, нам треба рук до праці, ми вас потребуємо», а звертаючись до мене додав: «ви, пане товаришу, знаменитий організатор і промовець, ви підете на повітового комісара до Білої Церкви. Прийдіть завтра до комісаріяту під число «х», там отримаєте дальші вказівки і 200 000 карбованців на потрібні видатки». Це мене заскочило і я не знав, що відповісти! По короткій надумі я промовив: «Пане докторе, я щойно пізнав вас і ви мене, я не є ані організатор ані промовець, я собі звичайний молодий старшина, а в цивілю студент прав, і на такий пост, як повітовий староста (комісар), не надаюся, тимЄільше, що не знаю ні людей, ні обставин, і тому пропонованого мені посту не можу прийняти». Відповідь голови була коротка і шорстка: «В такім випадку я не маю для вас посади»! Я вклонився і відійшов з нічим. Вечором я зайшов до галицького касина (харчівні). Тут застав я багато знайомих і при їх помочі дістав зайняття окружного секретаря для переведення виборів до Українських Установчих Зборів на Київський Округ і на цім пості я перебув до кінця січня, 1918 р. Я замешкав в Києві і пізнав його ближче. Тут була свобода в повнім значенні того слова, без пана й Івана, без війська, поліції й міліції. Кожний громадянин робив, що хотів і як хотів. На вулицях і площах Києва, а навіть в самому будинку Центральної Ради відбувалися безнастанно мітинґи і дебати, Україна стала найдемократичнішою державою на світі. І тому не диво, що на протязі кількох місяців у Києві і на Україні згуртувалась майже вся російська контрреволюція, себто — вищі російські офіцери і генерали, урядовці, поміщики, фабриканти, купці і т. п. Тут був ще сякий-такий порядок і тут вони могли жити свобідно й достатньо та безкарно робити свою юдину роботу щодо України й українства як такого.
Між тим українська стихія не вгасала. До Києва прибували українці, військові й цивільні, з усіх закутків великої Росії. Військові частини йшли в казарми і там десь щезали. Ними ніхто не піклувався, бо модерна українська держава армії не потребувала. Цивільні розміщувались по комісаріятах й урядах, в Києві і на провінції. Поважну кількість творили галичани. Були це в більшості т. зв. воєнні мародери — менше вартісний людський матеріял — утікачі з війська чи перед військом, недокінчені гімназійні учні і студенти, москвофільські «юноші» та різні пройдисвіти. Ними обсаджувано в початках майже всі важніші уряди. А вони урядували по своєму, урядували так, що тоді прийнялась була загальна опінія — галичанин, це ворзлодій. Цю неславу змила пізніше Галицька Армія і правдиві галицькі урядовці. Такий був стан в Києві, так було по всій Україні до кінця 1917 року.