ли два ворожі полки, захопили в полон 6 старшин і 260 бійців, здобули 6 скорострілів з муніцією та багато обозів. Та ці місцеві успіхи УГА не мали вже більшого значення, бо якраз на головнім фронті акції, на переходах Богу, не тільки що не було з нашого боку ніякого успіху, але навпаки — нові протинаступи денікінців відтискали нас щораз дальше на захід. В тім самім часі наддніпрянські війська були рівнож змушені перервати свої бої і згуртуватись в околиці Вапнярка— Тим’янівка. Начальна Команда УГА стала тепер перед фактом, що всі спроби, здобути якийсь вирішний бойовий успіх над армією Денікіна, завели. УГА, виснажена боями, без обуви, одягу і муніції, не могла вже на довший час здержати ворога, добре вирядженого й узброєного. А елітна і зимна осінь принесла з собою ще грізнішого ворога — тиф. Погано зодягнені і виснажені стрільці почали масово хорувати. За один тільки тиждень відійшло до шпиталів понад 2 000 недужих на плямистий і поворотний тиф, себто приблизно 10°/о усієї армії на фронті. Цей загрозливий стан спонукав Начальну Команду видати армії приказ до загального відвороту в дні 24 жовтня 1919 р. Етап армії спрямовано в околиці Бар — Котюжани — Нова Ушиця, а для фронтових частин УГА був предвиджений відступ разом з наддніпрянською армією. Сама Начальна Команда мала перенестись з Вінниці до Бару. Однак ця евакуація стрінулась з двома непереможними перешкодами: 1) цивільна управа залізниць не була в силі чи не хотіла доставити потрібний залізничий матеріял, тобто — вагонів і льокомотив, так, що обози й установи були змушені пересуватись пішим маршем, 2) санітарний стан армії не дозволив навіть на такий перемарш, бо всі шпиталі у Вінниці, Жмеринці, Хмельнику, Літині і Немирові були переповнені хворими, яких число сягало до 10 000 стрільців і старшин. Для санітарної обслуги цієї маси хворих стояло до диспозиції армії всього 32-ох лікарів, з яких майже половина вимерла вже на початку епідемії. Про хід евакуації приходили до Начальної Команди звіти в тому змислі, що тільки здібні до пішого переходу етапні частини армії прибули до місця призначення, а все інше, тобто — хворі і весь санітарний та воєнний матеріял, або взагалі не могло бути завантажене задля браку вагонів, або застрягло денебудь на якійсь заваленій залізничій станції. Про всі ці труднощі бойового, господарського і санітарного характеру Начальна Команда звітувала докладно своїй політичній владі, Військовій Канцелярії Диктатури, представляючи рівночасно конечність рятування цілости армії політичними засобами, цебто перемир’ям з Денікіном. В той час денікінська армія тішилася явною підтримкою Англії і Франції, отже стояла в безпосереднім контакті з західньою Европою, з т. зв. Антантою. Її тодішнє запілля — південна Україна — найкраще надавалась на відпочинок, лікування й упорядкування УГА. Доступ до моря в районі Одеси був тим віконцем в Европу, через яке можна було дальше провадити переговори з Заходом та дістати від нього помічні засоби для лікування і належного узброєння та доповнення армії. Тим часом Диктатура мовчала, а тифозна пошесть забирала щораз то нові жертви і бойовий стан армії заєдно зменшався. Серед такого скрутного положення скликано до Вінниці в Дні 20 жовтня 1919 р. воєнну нараду обох українських армій, наддніпрянської і галицької, в присутності Головного Отамана Петлюри, Диктатора д-ра Петрушевича, вождів обох українських армій, генерала Сальського і генерала Тарнавського та декількох політиків і військових референтів. Нарада ця мала остаточно вирішити, що дальше робити — битись чи миритись. Представники обох наших армій згідно заступали становище, що продовжувати боротьбу в таких невідрадних санітарних і матеріяльних обставинах є виключене, тимбільше, що шаліюча епідемія тифу, сама вже війну викінчує. Коли ж ця нарада, крім взаємних обвинувачень, не дала ніяких конкретних вислідів, а вирішення порушених на ній справ відложено до наступної наради, що мала відбутись 4 листопада 1919 р. в Жмеринці, тоді Начальна Команда — щоб за всяку ціну рятувати і зберегти Цілість УГА, — зважилась на рішучий крок і на власну відповідальність заключила з денікінською армією договір в Зятківцях, дня 6. 11. 1919 р. на основі якого УГА увійшла в склад збройних сил Юґа Росії, зберігаючи у внутрішніх справах повну автономію. В міжчасі відбуто в приспішенім темпі ще дві воєнно-державні наради обох наших урядів і армій в Жмеринці, 4 листопада і в Деражні, 8 листопада 1919 р., на яких Начальна Команда УГА була заступлена тільки кількома референтами. У висліді тих двох нарад порішено: 1) вислати негайно до денікінського командування спільну делегацію (полк. Камінський і сот. Олесницький), яка мала переговорювати від обох українських армій і Добитись лише перемир’я, залишаючи політичні переговори Урядові УНР, 2) усунути з Начальної Команди генерала Тарнавського і полковника Шаманека, а на їх місце назначити генерала Осипа Микитку начальним вождем, а генерала Ґустава Ціріца шефом штабу УГА, 3) уневажнити договір Начальної Команди з Добрармією в Зятківцях з дня 6. 11. 1919 р., не зриваючи формально дальших переговорів з нею, 4) арештувати генерала Тарнавського і полковника Шаманека враз з дєлеґацісю, яка той договір підписала та розпочати проти них судово-карне поступовання під закидом державної зради. Приказ арештування, підписаний Головним Отаманом Петлюрою і Диктатором Петрушевичем, передано новій Начальній Команді, генералові Микитці і Діріцові до негайного виконання. В днях від 11 до 13 листопада 1919 р. відбувся над генералом Тарнавським і полковником Шаманеком воєнний суд, який, по докладнім прослідженні справи, звільнив їх одноголосно від вини і кари. Оба вожді були дуже скоро Нач. Командою зрегабілітовані і так: полковника Шаманека вже в три дні після закінчення процесу, дня 19 листопада, назначено комендантом 1-го гал. корпусу, а генерал Тарнавський після занедужання на тиф генерала Микитки в дні 16 грудня 1919 р. був знов назначений комендантом УГА аж до видужання ген. Микитки.