— Ти завжди так. Почнеш розбирати книги, зачитаєшся через десять хвилин. І прибиранню кінець.
Вона не помітила, що я читаю телефонну книгу.
Я знайшов цей телефон. Двадцять років тому він стояв у тій самій квартирі, що й у сорок другому році. І записаний був на Фролову К. Г.
Згоден, я займався дурницями. Шукав те, чого бути не могло. Але цілком припускаю, що відсотків десять цілком нормальних людей, опинися вони на моєму місці, робили б те саме. І я поїхав на Сивцев Вражек.
Нові мешканці в квартирі не знали, куди виїхали Фролови. Та й чи жили вони тут? Але мені пощастило в будуправлінні. Старенька бухгалтерка пам’ятала Фролових, з її допомогою я дізнався все, що було потрібно, через адресний стіл.
Вже стемніло. Новим районом, серед однакових панельних веж гуляла віхола. У стандартному двоповерховому магазині продавали французьких курей у вкритих інеєм прозорих пакетах. У мене з’явилася спокуса купити курку і принести її, як обіцяв, хоч і з двадцятирічним запізненням. Але я добре зробив, що не купив її. У квартирі нікого не було. І по тому, як лунко розносився дзвінок, мені здалося, що тут люди не живуть. Виїхали.
Я хотів було піти, але потім, раз вже забрався так далеко, подзвонив у двері поряд.
— Скажіть, Фролова Ніна Сергіївна — ваша сусідка?
Хлопець у майці, з димлячим паяльником у руці відповів байдуже:
— Вони виїхали.
— Куди?
— Місяць як виїхали на Північ. До весни не повернуться. І Ніна Сергіївна, і чоловік її.
Я вибачився, почав спускатися сходами. І думав, що в Москві, цілком імовірно, живе не одна Ніна Сергіївна Фролова 1930 року народження.
І тут двері позаду знову розчинилися.
— Зачекайте, — сказав той самий хлопець. — Мати щось сказати хоче.
Мати його тут-таки з’явилася у дверях, запинаючи халат.
— А ви ким їй будете?
— Так просто, — сказав я. — Знайомий.
— Не Вадим Миколайович?
— Вадим Миколайович.
— Ну ось, — зраділа жінка, — трохи вас не втратила. Вона б мені ніколи цього не пробачила. Ніна так і сказала: не пробачу. І записку на двері приколола. Тільки записку, напевно, хлоп’ята зірвали. Місяць вже минув. Вона сказала, що ви в грудні прийдете. І навіть сказала, що постараєтьсь повернутися, але далеко ж бо як…
Жінка стояла в дверях, дивилася на мене, немов чекала, що я зараз відкрию якусь таємницю, розповім їй про невдалу любов. Напевно, вона і Ніну мордувала: хто він тобі? І Ніна теж сказала їй: «Просто знайомий».
Жінка витримала паузу, дістала лист з кишені халата.
«Дорогий Вадиме Миколайовичу!
Я, звичайно, знаю, що ви не прийдете. Та і як можна вірити дитячим мріям, які й собі самій вже здаються лише мріями. Але ж хлібна картка була в тому самому підвалі, про який ви встигли мені сказати…»