О дев’ятій годині, проковтнувши останній шматок, він позамикав віконниці й двері і піднявся до себе. Опустивши голову на подушки, він завагався між двома протилежними почуттями: радіти від близької зустрічі з Евою Сімплон чи боятися нової появи непроханого гостя. Та по кількох сторінках про цю дилему він геть забув і тремтів в унісон зі своєю героїнею.
О десятій тридцять він таки почув, що Сільві вимкнула телевізор і важко піднімається по сходах.
Об одинадцятій він, наче Ева Сімплон, запитував себе, чи привиди справді існують. Бо як інакше пояснити те, що окремі індивіди проходять крізь стіни? Настає момент, коли нераціональне перестає бути нераціональним, оскільки стає єдиним раціональним рішенням.
Об одинадцятій тридцять якийсь шум відірвав його від книжки.
Кроки. Легкі, обережні. Зовсім не схожі на Сільвіні.
Він погасив світло і підійшов до дверей. Відсунув валик і прочинив двері.
Він відчув чужу присутність на першому поверсі.
Щойно він про це подумав, як на сходах з’явився чоловік. Ступаючи дуже обережно, лисий велетень піднімався на поверх, аби продовжити свої пошуки.
Моріс зачинив двері та обіперся на них, щоб опиратись намаганням чужинця, якщо той захоче ввійти. За якусь частку секунди його тіло змокріло, він пітнів і відчував, як великі краплі котяться по потилиці і спині.
Незнайомець зупинився перед його дверима, але пішов далі.
Притулившись вухом до дерева, він почув шерхіт, що підтвердив його віддаляння.
Сільві! Він ішов до Сільві!
Що робити? Тікати? Перескочити по сходах і вибігти в ніч? Але куди? Моріс не знав місцевості, тоді як цей чоловік пізнав її до найменших закутків. Але він не міг пожертвувати кузиною й підло покинути її в руках зловмисника…
Прочинивши двері, він зауважив тінь, що заходила до Сільві.
«Якщо я ще трохи поміркую, то вже не зрушу з місця».
Треба рушати! Моріс дуже добре знав: що більше секунд спливе, то менше здатним він буде діяти.
«Пригадай-но, Морісе, це — наче стрибок у прірву: якщо не стрибнеш одразу, не стрибнеш ніколи. Порятунок залежить від несвідомого».
Він глибоко вдихнув і вискочив у коридор. І кинувся до її кімнати.
— Сільві, обережно! Вважай!
Оскільки чужинець двері зачинив, він різко їх розчинив:
— Геть звідси!
Кімната була порожня.
Швидше! Глянути під ліжко!
Моріс ліг на підлогу. Під сіткою незнайомця не було.
Шафа! Гардеробна! Швидше!
За кілька секунд він розчинив усі дверцята.
Нічого не розуміючи, загорлав:
— Сільві! Де ти Сільві?
Двері ванної розчинилися, із них вийшла налякана Сільві, у недбало зав’язаному пеньюарі, з гребінцем у руці.
— Що трапилось?
— Ти у ванній одна?
— Морісе, ти що, збожеволів?
— Ти у ванній одна?
Вона слухняно повернулась у ванну, оглянула її й нахмурила брови, видаючи свою розгубленість.
— Звичайно, у своїй ванній кімнаті я одна. З ким би я мала там бути?
Моріс знеможено опустився на край ліжка. Сільві поквапливо підійшла й обняла його.
— Що з тобою, Морісе? Ти побачив кошмар? Ну ж бо, Морісе, розкажи, що тебе тривожить?
З цієї миті він має мовчати, інакше його, як Еву Сімплон у романі, почнуть уважати божевільним і слухатимуть, удаючи, що чують.
— Я… я…
— Так, Морісе, так, розкажи.
— Я… напевно, мені приснився кепський сон.
— А тепер усе закінчилось. Усе гаразд. Нічого страшного. А зараз ми спустимося на кухню, і я приготую нам трав’яний чай.
Вона, не вмовкаючи, потягнула його вниз, довірлива, безстрашна, незворушна. Поступово переймаючись її спокоєм, Моріс подумав, що недаремно не сказав про свої побоювання. Спокійна поведінка Сільві дасть йому сили самостійно довести розслідування до кінця. Втім, він лише простий вчитель історії, а не аґент ФБР, який неодноразово бував у таких виняткових ситуаціях, як Ева Сімплон.
Доки Сільві жебоніла, він розмірковував, чи між цим будинком і Дарквелом немає аналогії. Можливо, десь між цими стінами ховається потаємна кімната зі схованими дверцятами, закапелок, у якому заховався чоловік?