Еґон знизав плечима, подивився на синиць, що літали серед гілок квітучої липи, і спроквола мовив:
— Своє перше кохання?
Потім, зніяковівши через таке зізнання, злий, що втрутився в розмову, насупив брови і строго глянув на мене.
— А ти як уважаєш, Еріку?
— Перше кохання, що не повернеться, — прошепотів я.
Серед нас запанувала тиша. Ми збагнули, в чому полягає пастка. Через цю незнайомку ми висловили свої потаємні бажання, зізнавшись про те, чого в глибині душі ми чекали чи на що могли сподіватися. Мені так хотілось би проникнути в ці голови, щоби краще їх пізнати. Проте, високо цінував те, що не пробивають мою. Він такий болючий, той череп, це забороло невимовлених слів, цей похмурий обмежений скронями вівтар! Я не зміг би промовити деякі слова і не пропасти. Краще мовчати! Чи кожен із нас не висновує свого із цього мовчання?
Повернувшись додому, я постійно думав про жінку з букетом. Оскільки мої наступні поїздки до Цюріха здійснювалися повітряним шляхом або автострадою, літаком чи автом, у мене не було нагоди побувати там на вокзалі.
Так минув рік чи два.
Жінці з букетом було притаманно те, що я про неї забував, не забуваючи, чи, радше, думав про неї в моменти самотності, тоді, коли не міг геть нікого розпитати… Її образ переслідував лише в моменти розгубленості. Однак, мені якось пощастило згадати її в телефонній розмові з Уллою.
— Авжеж є, заспокойся: вона досі там стоїть. Щодня. Платформа номер три. Вона, звісно, стомлюється: час від часу може задрімати, сидячи на своєму стільчику, але швидко схоплюється, підбирає букетик і пильно вдивляється в колію.
— Вона викликає в мене захоплення.
— Помиляєшся. Хоча ніщо в ній на це не вказує, вона, звісно, лише божевільна, бідна жінка. Зрештою, сьогодні, в еру телефону та Інтернету, ніхто нікого не шукає на платформі, хіба не так?
— Мене цікавить не стільки, чому вона чекає на платформі, а кого вона чекає. Кого можна чекати роками чи навіть усе життя?
— Письменник Беккет чекав Ґодо.
— Це симулякр! Для нього йшлося про те, аби показати, що світ абсурдний, безбожний, що ми помиляємося, коли обіцяємо собі хай там що у цьому житті. Беккет — чистильник, він замітає і небо, і землю, посилає у відро для сміття всі сподівання. Тоді як стосовно жінки з букетом мене цікавлять два питання. Перше — кого вона чекає? Друге — чи в тому чеканні є сенс?
— Чекай, передаю слухавку шефові, який чув усю нашу розмову. Він хоче тобі щось прочитати.
— Еріку, лише одна фраза. «Цікавою загадку робить не істина, яку вона приховує, а таємниця, яку вона в собі несе».
— Дякую за те, що цитуєш мене, Еґоне.
Я поклав слухавку, підозрюючи, що на іншому кінці з мене сміються.
Весною залізниця повезла мене до Цюріха на конференцію. Звісно, щойно я сів у вагон, вона повністю заполонила мої думки. Мене тішила думка, що я знову її побачу, спокійну, вірну, до всіх байдужу, зосереджену на чомусь нам незнаному. Ми бачили цю жінку кілька хвилин, але говорили про це годинами, як про сфінкса, що береже якусь таємницю, невичерпний фермент для нашої уяви.
На під’їзді до Цюріха я сформулював те, що ми знали про неї цілком певно: ніхто з нас не був тим, кого вона чекала. Чи ж наше мовчання, наша лінь про щось дізнатися, наша періодична забудькуватість корінились у цьому приниженні, у тому, що вона дивилася крізь нас так, немовби ми невидимі?
— Цюріх!
Вийшовши з вагона, я одразу зауважив її відсутність. Кілька роззяв покидали третю платформу, залишаючи за собою безгрішний простір.
Що з нею трапилось?
Перетинаючи Цюріх на трамваї, я заборонив собі висувати гіпотези. Улла повинна знати, Улла знає, Улла все мені розкаже. Тож я взявся роздивлятися це викличне місто, багате і скромне водночас, мрію бабусі, де видається, що будівлі споруджено довкола горщиків герані, що заполонила вікна; це мирне, наче дрімаюче місто, схоже на озеро, що притулилося до нього збоку, тоді як усередині товстих мурів вирішуються тисячі справ, де грають величезні економічні ставки. Цюріх завжди видається мені таємничим через відсутність таємниці: тоді як ми, латиняни, вважаємо пригодницьким усе, що брудне, покручене, рясне. Чемний, чистий, упорядкований Цюріх стає дивним через те, що йому настільки бракує химерності. У ньому присутня спокусливість елеґантного коханця, у смокінгу і при краватці, зразкового сина родини, ідеального зятя, здатного, однак, на найгірші дебоші щойно по виході з дому.