У видавництві Аммана я передусім виконав усі належні обов’язки — зустрічі, програма, — а тоді скористався перервою, щоб гукнути Уллі, яка кудись бігла.
— Яка доля жінки з букетом?
Вона перелякано округлила очі.
— Розповім, коли випаде вільна хвилинка.
Ввечері після конференції, автографів, вечері, виснажені, ми повернулися до готелю. Не кажучи ні слова, сіли в барі, пальцем показали на бажаний коктейль, я вимкнув свій телефон, а Улла, поки там що, запалила цигарку.
— Ну ж бо, — попросив я.
Мені не треба було уточнювати. Вона знала, що я мав на увазі.
— Жінка з букетом чекала чогось, що нарешті настало. Саме тому ти її не побачив.
— Що ж відбулося?
— Мені все розповів мій знайомий з камери схову. Три тижні тому жінка з букетом підвелася, сяючи й зачудовано на когось дивлячись. Вона помахала рукою якомусь чоловікові, що виходив із вагона, і він одразу її помітив. Вона кинулась йому в обійми. Вони довго стояли обнявшись. Вона настільки сяяла від щастя, що це розчулило навіть працівників багажного відділення. Ніхто не впізнав одягненого в довге темне пальто чоловіка, бо його фетровий капелюх частково затіняв обличчя; єдине, що мені сказали про нього — він зовсім не здивувався цій зустрічі. Потім вони, обнявшись, пішли з вокзалу. В останній момент вона показала свою кокетливість: залишила свій стілець з тканини на пероні, начебто він їй не належав. О, ще одна дивна деталь: чоловік подорожував без валізки, у руці він тримав лише оранжевий букет, який вона йому вручила.
— А потім?
— Решту мені розповів товариш, її сусіда. Пригадуєш, я тобі про нього говорила? Він живе через вулицю від мадам Стейнец.
— Так-так. Благаю, продовжуй.
— Того вечора чоловік зайшов з нею у дім. Вона наказала служниці йти додому і повернутись лише наступного дня. Туркеня цієї вимоги дотрималась.
— Ну?
— Вона прийшла наступного дня.
— І?
— Жінка з букетом була мертвою.
— Прошу?
— Жінка померла. Природною смертю. Через зупинку серця.
— А не могло бути так, що це він…
— Ні. Жодних сумнівів. Зупинку серця діагностували й підтвердили лікарі. З нього знято підозру. Тим паче, що він…
— Ну?
— Він зник.
— Що?
— Ф’ють! Щез! Ніби він у дім не заходив і з нього не виходив. Туркеня каже, вона його не бачила.
— Але ж ти щойно…
— Так. Мій товариш стверджує, що він до неї зайшов, але служниця повністю це заперечує. У будь-якому разі, поліцію це не цікавить, бо в її смерті немає нічого підозрілого. Тепер мій товариш про це мовчить, бо що більше він наполягає, то більше сусіди вважають його кретином.
Ми всілись у шкіряні фотелі і взялися за коктейлі. І почали міркувати.
— Він не залишив жодних слідів? Про нього зовсім нічого невідомо?
— Абсолютно.
— З якого міста прибув той потяг?
— Цього мені не змогли сказати.
Ми замовили бармену ще по коктейлю, немовби алкоголь міг приручити таємницю.
— А де туркеня?
— Поїхала. Повернулася додому.
— Хто успадкував віллу?
— Муніципалітет.
Жодний путній мотив не міг пояснити цю історію. Довелося брати по третьому коктейлю. Бармен почав стурбовано на нас поглядати.
Ми мовчали.
Ми з Уллою не могли збагнути чогось більшого, але нам було приємно про це міркувати. Життя зазвичай нищить історії: трапляються ранки, коли з’являється відчуття, що щось має трапитися, щось велике, чисте й виняткове, аж тут дзвонить телефон, усе — кінець. Життя нас перекручує, розпорошує, роздроблює на атоми, відмовляє нам у чистоті рис. Жінці з букетом була притаманна одна особливість: життя набуло форми, її доля відзначалася чистотою літератури, економністю мистецького твору.
О другій годині ночі ми підвелися, щоб іти спати, але я ще довго не міг заснути, бо до самого світанку розмірковував, кого все-таки жінка з букетом могла чекати на третій платформі на цюріхському вокзалі.