Цієї миті почувся тріск, але трохи інакший: набагато сильніший, ніж попередні.
— Що це таке? — здивувався Мохобородько. — Адже в гнізді лежало п’ятеро яєчок. І не більше.
Цього разу після потріскування не почулося писку. І, як з кілочка, Мохобородько збагнув, що цей звук долинає звідкіля завгодно, тільки не з бороди. Щось коїлося на узліссі. Так тріскотить суха гілка під ногою.
Мохобородько поглянув у бік лісу.
На нього вирячився великий сірий кіт!
«Он воно що, — подумав Мохобородько, оговтуючись після першого переляку. — Нарешті тут з’явився розбійник. Безумовно, вистежує пташенят і гострить іклиська на бідолашних».
Котове поводження підтвердило небавом Мохобородькове побоювання. Він став підкрадатися спотайна, поповза, як і чинить кіт, підчатовуючи здобич.
Пташка-мама помітила небезпеку. Вона з розпачливим, зляканим криком здійнялася вгору, та вмить опам’яталася і спробувала віднадити кота. Підстрибом дріботіла подалі від гнізда, немічно звісивши крило, буцімто воно покалічене. Проте котисько розгадав її хитрість і не дав себе ошукати. Він байдуже блимнув на пташку і, як раніше, притиснувшись до землі, підкрадався до Мохобородька.
«Навряд чи я спроможен захистити пташенят од цього знавіснілого харцизяки, — злякано думав Мохобородько. — Моє тіло від лежання затерпло, і я геть охляв».
Більше нічого не встиг подумати: бракувало часу — кіт блискавично метнувся вперед, до нього, зелені очі яріли шалено, розчепірені пазурі готові вмить розтерзати пташине гніздо. Мохобородько враз накрив кубельце обома руками і підняв праву ногу, приготувавшись лигнути нападника.
Та раптом кіт кудись запропав. Ну, мовби випарувався та й годі.
— Мов крізь землю провалився, — здивувався Мохобородько. І тут почув жалісне нявчання — воно й справді чулося, як із підземелля.
— Потрапив у пастку! — здогадався Мохобородько. — Пташенята врятовані!
Його серце калатало сильно й схвильовано від невимовної радості.
Пташка-мама хутенько прилетіла на гніздо і заходилася почережно голубити дзьобиком своїх діточок.
— Вони врятовані, — повторив Мохобородько, розчулено споглядаючи це. — Яке щастя!
Враз відчув, який він виснажений. Дихання уповільнилося, а очі поволеньки заплющилися. Втішений Мохобородько ще раз усміхнувся і заснув. І лише крізь сон почув, як прилетів, радісно висвистуючи, птах-тато і як разом із пташкою-мамою підхопили гніздечко й полетіли з ним.
Мохобородько спав міцно-преміцно. Прокинувся тільки тоді, коли, гуркочучи, на галяву заїхав автомобіль, і Півчеревичок з Муфтиком вистрибнули з нього.
— Уявляєш! — засміявся Півчеревичок. — Пташина з гніздом одлетіла, а наш славний Мохобородько, як і раніше, незрушно лежить на своєму посту.
— Я задрімав на хвильку, — пробурмотів Мохобородько і підвівся. — Що нового?
— Ми з Муфтиком здійснили подвиг, — поважно сказав Півчеревичок. — А що ти в цей час поробляв?
— Я не зробив нічого, — скромно мовив Мохобородько, — але один здоровенний котисько стрибнув тут, як пантера. Він зараз сидить у пастці.
— У пастці?! — вигукнув Муфтик.
— Принаймні так мені здається, — додав Мохобородько.
І друзі гуртом подалися до западні. Крізь ялинове гілля вони побачили зажурений кошачий писок.
— Цей харцизяка хотів зруйнувати пташине гніздо, але, на щастя, на його дорозі виявилася пастка, — пояснював Мохобородько. — На превеликий жаль, він не білий, а сірий. Може, ви щось дізналися про Альберта?
Муфтик покрутив головою.
— Ми теж не здибали жодного білого кота, — мовив він і докладно розповів про те, що вони з Півчеревичком учинили і скільки натерпілися.
— Я боюсь, що Альберта немає в лісі, — занепокоївся Мохобородько. — Аби хоч одна кішка блукала десь наоколо, пташки не відважилися б так сміливо забрати гніздечко з моєї бороди. Очевидячки, птах-тато облітав увесь ліс і впевнився, що кошача загроза минула.
— Тоді однесімо старенькій бодай сірого кота, якщо він уже сидить у пастці, — запропонував Півчеревичок. — До речі, і у цього бантик на шиї є, правда, не синій, а якийсь сіро-брунатний.
— Справді ж бо, нам не зостається нічого іншого, — погодився Муфтик. — Якщо білого взяти нізвідкіля, може, хоч сірий трохи втішить бабусю.
— Хай і так, — пристав на це Мохобородько. — Та передусім ми повинні як слід поїсти і спочити, одне слово, пора на боковеньку. А вдосвіта, на мою думку, найліпше рушити в дорогу.