— Ви мене шукали?.. — Ні фіґа собі заявочки!
— Чого б це я вас шукала?! — цілком притомно обурилась я, вольовим зусиллям пробуючи попхнути назад на місце захитану стіну й повернути довколишньому світові подобу нормальности, — але світ уже вивернувся, мов сукня швами догори, і я бачила в ньому себе збоку, очима цього хлопця, як стою, ще нерозгримована по недавньому запису, мов щойно з телеекрана, на новачків це завше справляє оглушливий ефект: замість знайомої пласкої картинки — тривимірна, та ще й жива (можна приміряти до себе, опустити поглядом на рівень власних губ), — морда кремовим тістечком, волосся гладенько зачесане назад, аби нікому не забракло моїх ніжних вушок, чорний шкіряний жилет і біла з мушкетерськими закаврашами блузка від Bianco (подяка спонсорам у прикінцевих титрах), чорні — теж, до речі, неслабо обтислі — джинси, всі оператори люблять показувати мій вхід у студію дальнім планом, щоб на повен зріст, із ногами в кадрі, — і так я назавжди запам'ятала, в чому була того дня вбрана: непомильна ознака всіх поворотних подій у нашому житті, — але тої хвилини і мій зірковий прикид, і вся моя щойно-вийшла-з-кадру постава були натягнені на мене й застебнуті наглухо, як бронежилет, у повній готовності до бойової відсічі, що ти собі думаєш, парубче, та хто ти, блін, такий, щоб я тебе шукала?!..
— Мені сказали, що ви хочете робити фільм про Олену Довганівну. Ах, он воно що…
— А ви маєте якийсь стосунок до?..
— То була моя бабця. Тобто, — ледь помітна вибачлива усмішка, — не рідна, у других.
А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз'яснюється на виду, навіть коли губи при тому так скупо рушаться… Дивна річ, чомусь із першого погляду я автоматично зарахувала була його до російськомовних і вже наготувалась почути цю їхню силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз у раз випираючими болісними саднами чужих фонем — «думафф», «шукафф», і натужними — аж душа обмирає стежити, мов за калікою, — спотиканнями на подумки перекладених із російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер — дуже стараючись: «я рахую, що дзвінки в ефір треба прикоротити», «нам потрібна програма більш сильна, з своїм обліком», з чим-чим? — «з обличчям», ага, зрозуміло… (Навіть отакий чисто галицький зворот, «то була моя бабця», ще нічого не доводив, бо ж ці, нові, охоче переймали від галичан характерні слівця, діалектизми, навіть питальні співучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк у найнедоречніших місцях, вочевидь упевнені, що то й є щира українська мова, якої в живому виконанні вони, окрім як від галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед галичан що, не буває російськомовних? — послухати лишень, як вони всі в одну душу догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби таємна секта, в суворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку «серед своїх»!) І навіть те, що цей хлопець назвався внуком упівської боївкарки, жінки, чий образ не відпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку — таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями, чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанському однострої, так зграбно перетяту в короткому стані армійським паском, ніби не з підземної криївки вилізла на світ, а вбралася панночка для виїзду на полювання в родовому маєтку і десь за спиною ховала англійського стека, а за кадром — кількох породистих хортів, що з нетерплячим гарчанням натягували повідок, — те, що він міг мати до цієї жінки найбезпосередніший — кровний — стосунок (щось наче й справді прозирало спільне в губах, у посадці очей…), теж анічогісінько не доводило, — що, хіба не пам'ятає наша стара тусовка (та тільки де вона тепер, гай-гай…), як рідний правнук самого Миколи Міхновського на початку 1990-х ошивався по тодішніх хрещатицьких «демократичних» точках, нині покійних «Ямах» і «Кулінарках», переконаним «істінно русскім чєловєком», ще й російські монархічні стішки власного виробу там, пригадується, декламував? (Його славний прадід, либонь, перевертався в могилі, як курча на рожні!..) А вже про менш помітні історичні постаті, то годі й казати — віра, мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не щопокоління, навіть не як костюми, а як одноразові шприци, вколовся — і в відро, і так всю дорогу, від Костянтина Острозького почавши, того самого, що заснував був, сердега, Острозьку Академію насупротив польській експансії — а рідна внучка, бац, прийняла католицтво — і цілу академію здала як на блюдечку тим самим отцям єзуїтам, з якими дід усе життя проборовся, і ось це, схоже, й є єдина національна традиція, що й досьогодні лишається чинною — лягати під того, хто наразі найдужчий, так що на цього живця мене так скоро не купиш — хто там, як у Біблії, кого народив… Тобто, жодної такої блискавичної прив'язки, зімкнення образу з тим, котрий мене цікавив (го, ще й як цікавив!), якогось там духовного споріднення, хвилюючої сюжетної інтриґи й тому подібної байди, — чогось такого, що могло б бодай сяк-так пояснити все, що впало на нас із тобою, як стеля на голови, — в мені не виникло, і взагалі нічого не виникло, хоч ти й не віриш, і навіть трохи ображаєшся, мовляв, як же так, але — нічого, зайчику мій, нічого, опріч хіба того миттєвого запаморочення від розсунутої стіни, відчуття, трохи схожого на вестибулярну галюцинацію, мов недобрала маріхуани на гримучій вечірці: світ поплив, але страх не зник. Та, по правді, я й не сподівалася від цього контакту (бо я таки дійсно шукала була контакту з родиною Довганівни, хоч іще й не знаючи достеменно, якого саме!) чогось-то надзвичайного, журналістський досвід давно мене впевнив, що родичі героя, та ще й коли «у других», — то порода, як правило, малокорисна: щонайбільше, на що вони надаються (це, якщо дуже пощастить!), — то на парочку старих фотознімків, зацілілих у родинному альбомі, якщо такий не зник безслідно при котромусь з арештів, і ще — ще, можливо, але це вже якщо дуже-дуже пощастить, — на геть безпотрібний особистий спогад, от так собі, навмання переказаний дітям мамою-дядиною-тіткою (жінки пам'ятливіші!) за в'язанням рукавичок чи ліпленням вареників: якась така безмисна, пустопорожня дрібничка, бозна-чом залишена перекочуватися в просторі людської пам'яти, як, бува, на дні старої шухляди облізла кулька не-знати-з-якого приладдя чи задавнений слоїчок з-під мікстури, — ні на що не придатна, ні до чого не дотична, приміром, згадка, що славетний небіжчик незадовго до смерти прохав грушевого узвару, — і ти на хвилиночку стовпієш, не знаючи, як реаґувати: чи тут щось прустівське, з дитинства, як розчинене в чаї тістечко?.. — або про те, що стіл на терасі родинного дому (вже давно неіснуючого) був із неструганого дерева, така, знаєте, шкарубка на дотик стільниця, — ум-мгу, дуже цікаво, дякую, на жаль, у нас касета закінчується… Касета закінчувалась тому, що режисер уже з чверть години робив до мене на задньому плані страдницькі міни й змахував руками з жахливим звірячим вищиром, що мало означати «зав'язуй!», аж доки мене не розбирав сміх і я не губила нитку розмови, — насправді ж якраз отакий непотріб щоразу хвилював мене не менше, ніж сама «сторі», котру, в межах півгодинної програми, належалося відзняти й змонтувати, засмажити й заправити готовою до стравлення публіці: там була кухня, з своїми казанами й сковорідками, там вступав у гру мій власний кулінарний хист, а ці марні й безужиткові, призначені вже тільки на смітник (non-recyclable!)[2] порізнені друзки чийогось життя, — колись для когось дорогі й сповнені смислу, поки те життя тривало, поки його виповнювала, підсвічуючи зсередини кожну таку дрібничку, жива волога чиєїсь любови, — незмінно ранили якоюсь особливо жалкою беззахисністю — наче викопні рештки загиблих цивілізацій. Врешті-решт, то було чи не все, що справді зоставалось по людях на світі свого власного, невідчужуваного й непіддатного на переплавку, — те, чого в жоден спосіб не можна було ні підробити, ні перебрехати на догоду новим модам і новим ідеологіям, не можна було навіть усуспільнити, пустивши в газети й на телевізію й так затерши, затупавши тисячами ніг всякий слід у тому небіжчикової присутности, — відколи загинула Владка Матусевич, Владка, чию милу мордуську з гострими пташиними рисами перетворили посмертно на бренд для ґлянсованих жіночих журналів, так що й мені по якімсь часі перестало стискатися