Розчарований з німоти каменя, я обійшов довкола озера і зупинився на протилежному од каменя березі. Чуда не сталося, а поклик — лише плід моїх виснажених нервів. І раптом з улоговини повіяв над озером пружний вітер, полетіло з молодих дубів сухе листя, вклонився воді сивий очерет, збрижилася чорна шерсть на тілі Доктора Жульєна, і збрижилася од берега до берега вода в Зеленому озері, і хмари в осінньому, низькому небі заспішили, завирували. І був голос до мене: «Усе, що бачиш, що відчуваєш, — лише потік одної-єдиної сили, природи якої ти, людина, не здатна зрозуміти». Втім, не таке уже й надвідкриття, аби заради нього камінь мав кликати мене до себе…
І все це — і голоси, і божевільні думки, що сам Господь надиктовує тобі роман, і щоранкові на Витачівській дорозі та довколишніх пагорбах розмови, під здивованими поглядами Доктора Жульєна, з небесами, усе це — ДОПОКИ ТИ ПИШЕШ.
А дописав, поставив останню крапку — і ти тільки лушпиння, оболонка насінини, яка догниває в землі, біля молодого корінчика рослини, що вже проросла крізь скоринку землі і розтулила до сонця свої перші, ще такі ніжні листочки… І ось — звершилося!..
Заспокойся, підозрілий читачу, я не значу для вічності високими словами мить завершення мною десятої книги роману «Листя землі», я лише цитую. Або майже цитую, з пам'яті, бо немає під рукою часопису «Радуга» з нарисом-панегіриком, присвяченим моєму колезі Володимиру Яворівському. В одному з розділів нарису ішлося про завершення ним роману «Ланцюгова реакція» — гімну на честь мирного атома, запряженого мудрими ученими у воза чорнобильського реактора… Було це на початку вісімдесятих. Ми, майже безквартирні, а точніше — безкабінетні, декілька зим працювали в Ірпінському будинку творчості, очікуючи, поки завершиться будівництво письменницького «гуртожитку» по вулиці Чкалова. Ще не пробігла між нами чорна кішка політики, ще ми з Володимиром Олександровичем товаришували. Яворівський досить мужньо відстоював у «Вітчизні» мій багатостраждальний роман «Вовкулака», перейменований після чергового редагування у «Радянському письменнику» на «Самотнього вовка». Нова назва мала підтвердити ту офіційну думку, що в суспільстві розвинутого соціалізму хоч і трапляються «вовкулаки», але — поодинокі. Правда, сцени з вовчою тічкою, хоч і обчикрижені редакторською рукою, у тексті залишалися, заперечуючи тим самим нову назву. Але то вже для надто допитливого читача.
В одну з тих зим зависла було видавничо-комсомольська сокира над моєю «Баладою про Сластьона». Ми зуміли її дружним письменницьким гуртом одвести, за три дні надрукувавши позитивний відгук у партійній газеті…
І, хоч я хворів, тяжко вибираючись із своєї чергової духовно-тілесної кризи, жили ми весело і досить дружно Якось Яворівський поїхав машиною до Києва на роботу, не повернувся вчасно, потрапивши у страшенну хурделицю, і я пам'ятаю, як ми усі за нього вболівали. Ми з Володимиром Олександровичем багато жартували, обоє, під настрій, здатні були на гостре, дотепне слово, та й на розігри. І ось з'явився добрий харч для наших кпинів — номер «Радуги» з уже згаданим панегіриком. Кульмінаційну сцену, нагадую, переказую по пам'яті: тисячна сторінка— на друкарській машинці, і ось — звершилося, роман дописано, письменник виходить з кабінету, переступає поріг і — падає, знесилений…
І ось — звершилося! — і на моїм письмовім столі. Правда, я не падав на порозі свого кабінету, ні халеп'янського, ні київського. Занісши рукопис друкарці, я пішов у справах до рідної Спілки письменників. Давно мені вже не ходилося так легко і радісно по київських вулицях: звершилося!.. Душа співала од радості: дописано!.. Радості було занадто багато, аби не поділитися нею з колегами по перу. У кімнаті Президії СПУ вирішували державні справи Іван Драч, Олег Чорногуз і ще молодий як функціонер, але уже — з бородою, оргсекретар Правління київського письменства Олександр Божко. Ще з порога я мовив весело і збуджено: «Нарешті я готовий до звершень на ниві громадської роботи, я — скінчив роман!» В останні роки мене не раз каменували і в пресі, і на письменницьких зібраннях, що я ховаюся в хале" п'янських кущах, а не беру участі в сучасному політичному спектаклі. Іван Драч миттю прореагував на мої слова. Він ковзнув з дивана, опустився коліньми на паркет і низько вклонився мені: «Дякуємо вам, Володимире Григоровичу, од імені українського народу!..» Це був, звичайно, знущальний сміх. Я теж сміявся, що мені залишилося робити? Справді, що таке п'ять років божевільної духовної напруги, виснажливої літературної праці над якимсь там клубком слів, коли мої колеги вирішують у ці історичні часи у Верховній Раді, у Русі, у тій же Спілці і ще на десяткові громадських і не громадських посад — державного значення справи! Навколо мене твориться Історія, а я, як і вчора, як і позавчора, — пишу. Невдовзі Іван Драч вийшов з кімнати, потім знову зайшов, цього разу — із Юрієм Мушкетиком. Юрій Михайлович ще од дверей почав звично скаржитися на членів Президії, які не хочуть працювати, і йому самому доводиться крутити колесо спілчанського життя. «Усе, Юрію Михайловичу, обіцяюся щонайменше з рік не братися за перо! — мовив я. — Роман я дописав, готовий впрягтися у воза громадської роботи!» І тут Іван Драч знову, підсмикнувши штанини, опустився коліньми на підлогу: «Дякуємо вам, Володимире Григоровичу, од імені українського народу, що ви завершили свій геніальний роман!..»
«Господи, — раптом подумав я, з усіх сил відганяючи цю думку, але вона вже тяжіла наді мною. — Господи, яка чудова сцена, аби нею розпочати нову документальну повість, яку я давно хочу написати!..» Рука моя аж смикнулася, ладна хоч зараз узяти авторучку і опуститися на аркуш білого паперу. Сцена для початку повісті справді була блискуча. Спершу, так би мовити, — декорації. Описую для тих, хто ніколи не переступав порога храму Літератури у сиву, дореволюційну давнину — палацу графа Ігнатьєва. Просторезна зала з високим різьбленим склепінням і високими вікнами — у парк. Високі скляні двері на балкон відчинені в осінь: багряно-жовто, яскравіше од сонця, палає за вікнами листя кленів. На половину зали, од стіни до стіни, простелено килим. Я палю коло балконних дверей, хоч присягався, коли допишу «Листя землі», навіки забути про сигарети. Але ж не кожного дня дякують од імені українського народу… Іван Федорович Драч, зігнувши голову, колін-кує на середині килима. Пасмо лагідного осіннього сонця, наче театральний ліхтар, висвітлює його круте чоло, золотить довге, до плечей, як і належить поетові, волосся. Юрій Мушкетик, гетьман розколотої на політиків і літераторів Спілки, розгублено німує збоку, не розуміючи, блазнює голова Руху, керівник організації київських письменників, депутат і т. д. і т. ін. чи — всерйоз. Я ж про це не думаю, почування і наміри Івана Федоровича мене обходять найменше. Те, що нас єднає впродовж десятиліть, незмірно більше, значніше, аніж те, що нас роз'єднує сьогодні; і спалах емоцій з його чи мого боку — все одно як легкі бганки на поверхні моря. Я думаю про повість, яку розпочну з оцієї ось колоритної сцени. Широко розплющеними очима я жадібно вбираю деталі, аби завтра викарбувати їх на папері: широка внизу краватка, схожа на маятник монументального годинника, що зупинився; розпухла од паперів, доповідей, резолюцій, постанов, проектів державних законів шкіряна течка під рукою Івана Федоровича, відблиски сонця у велетенських лінзах окулярів, що зсунулися на перенісся, червона американська авторучка у внутрішній кишені розчахнутого сірого піджака… Цієї миті я любив Івана Драча, як, мабуть, ніколи досі: це завдяки йому у мені знову пробуджувався художник, якого я щойно обіцявся приспати щонайменше на рік!
Нещодавно я записав до свого щоденника: «Якби, не дай Боже, прийшла до влади ліва чи права диктатура, і засудили б мене раптом за мої існуючі і не існуючі гріхи до страти (письменник — вічний опозиціонер, хто би не владарював над народом), і повели б мене на розстріл, найбільше б мені боліло, що я вже ніколи не опишу, як мене страчували…»