Навіщо шанувальникам таланту очікувати усіх цих спекуляцій у прямому і непрямому значенні слова, аби віддати свої кревні грошики за вхід до Музею? Віддайте їх тепер, поки я ще живий! Головне ж, поки я можу бути в Музеї і експонатом, і екскурсоводом водночас! Ще трохи реклами — і переконаю. Уже бачу на розі кагарлицької траси і вулички Яблуневої — дороговказ: «До Музею живого письменника». А у вільний від основної (експоната і екскурсовода) роботи час я писатиму свої романи. Для самого себе, якщо вже вони нікому не потрібні в суверенній Україні. Можливо і таке: я сиджу за письмовим столом, пишу роман, а екскурсанти крізь відчинене вікно спостерігають за творчим процесом. На терасі, викладеній з плит вежі, з якої злітав Йоська Сластьон (теж історична реліквія), можна поставити стільці. За додаткову, звичайно, плату. Дивимося ж ми залюбки у зоопаркові чи в цирку, як ведмідь, аби випросити шматок цукру чи печива, стає на задні лапи, ще й пританцьовує. А тут-таки ж — живий письменник. Пастир душ народних… Духовна сила суспільства… Національне надбання… Доведеться розробити, затвердити у податковій інспекції і вивісити біля входу до садиби цінник. Наприклад, вхідний квиток до Музею живого письменника, право спостерігати за творчим процесом, право сфотографуватися з «експонатом», організована мандрівка по Ви-тачівській дорозі, право відвідати Зелений будинок, де написані такі-то видатні твори, — усе по карбованцю… Загалом — п'ятірка. Хіба це так багато, коли ковбаса у сільській лавці — по двадцять шість карбованців? Двісті грамів ковбаси — зате скільки вражень і духовних надбань! Десять відвідувачів за день — уже для письменника півсотня. А якщо двадцять екскурсантів? Або тридцять? Ні, я таки — геній. Хай не літературний, це вже — як Бог кому таланту одміряв, зате — фінансовий. Геній ринкової економіки…
Прийшовши на літературне зібрання, де мав читати доповідь про долю української літератури, я трохи не кожному колезі радісно повідомляв, що сьогодні — уперше відчув себе «генієм». «Хіба уперше?» — ущіпливо запитав Євген Гуцало, з яким ми, скільки й знаємо одне одного, обмінюємося шпильками. На жаль, уперше. І чим частіше розповідав я у колі друзів про свій геніальний план виживання в умовах ринкової економіки, тим реальнішою, об'ємнішою ставала несподівана форма майбутньої веселої автобіографічної (і не тільки) повісті «Музей живого письменника»…
3. Моя муза, яка завжди зі мною
Душею Музею живого письменника має бути, звісно, його Муза, помічниця, порадниця і натхненниця, богиня мистецтва, за древньогрецькою міфологією.
Моєї Музи уже давненько нема. Вона померла од старості і похована у глибині садиби, на галявині коло берези. На її могилі лежить рожевий камінь. Збереглося чималенько фотографій моєї Музи. Вони стануть експонатами Музею. Ось Муза в квітах на сонячній галявині, де й буде потім похована. Ось Муза на стрісі хатки — моєї першої маленької оселі. Ось Муза знайомиться з їжаком, якого я одомашнив, щовечора напуваючи молоком.
Муза й досі сниться мені. Юною, вродливою і веселою. Я іду по зимових київських вулицях у кожусі, підперезаному паском. А Муза — коло моїх грудей, у пазусі, сама голівка її виглядає з кожуха, і чорні, виразні оченята радіють навколишньому світові. Жодна стрічна жінка не обминає мене поглядом: «Ах, какая у вас чудесная собачка!..» — «Та і я ж ще наче нічого…» — відповідаю подумки. Але жінки бачать лише мою Музу. Я стаю знаменитим у навколишньому районі. Звичайно, лише завдяки Музі. Мене пізнають у чергах, до мене шанобливо вітаються: «А где сегодня ваша собачка, почему она не с вами?..» Ось так, раптово, неждано, як дев'ятий вал на морі, і приходить до тебе письменницька слава… «Поки Муза моя зі мною, мені нічого не страшно!» — кажу я друзям і знайомим. Хоч слова мої — звичайнісінький плагіат. Але про це мало хто знає.
У році, здається, шістдесят дев'ятому Спілка письменників послала мене до Москви на двомісячні літературні курси. У гуртожитку Літературного інституту для мене виділили окрему кімнату. Першого ж вечора по приїзді, поки я гостював у перекладачки Ніни Дангулової, двері кімнати одімкнули, замок валізи зламали і вичистили звідти усе, з чим приїхав до столиці. Залишили, правда, рукопис, що свідчило про високий інтелектуальний рівень злодіїв і їхню повагу до літературної праці. У міліції невесело жартували: «Це ж творча робота ваших майбутніх колег по перу. Погосподарювали у вашій валізі ті, хто завтра сіятиме в наших душах добре і вічне. Втім, це уже не вперше і не востаннє, думаємо…» Але ця крадіжка не має жодного відношення до життєпису моєї Музи. Так, до слова згадалося. Сьогодні, у часи дефіциту, отака пригода здалася б досить трагічною. Але тоді в зореносній Москві ще можна було купити сорочку, білизну і навіть шкарпетки! Я прикупив дещицю з одягу і залишився в гуртожитку. І прожив там усі два місяці. Серед талантів і геніїв. Втім, талантів там майже не водилося: усі мали себе виключно за геніїв. Правда, по язиках студентів останнього курсу ковзав сумний анекдот про те, що Літературний інститут готує в основному кадри для журналу «Свиноводство»…
Геніальність найяскравіше виявлялася на перших курсах, і саме — у способі життя. Телефон для студентів був один на весь багаповерховий гуртожиток унизу, біля чергової. До нього вишиковувалась черга. Ось і я одного недільного дня чекаю, поки звільниться телефон, аби подзвонити Ніні Павлівні, вона перекладала «Катастрофу». Хоч в Україні з «Катастрофою» уже відбувалися видавничі катастрофи. Окремою книгою роман так і не вийшов ні в Києві, ні в Москві; судилося йому чекати свого часу ще рівно двадцять років. Так ось, очікую, поки звільниться телефон. У кріслі біля апарата — юна поетеса. Геніальна, звичайно. Глибоко, нервово затягується сигаретним димом, попіл струшує на підлогу. Обличчя — бліде, виснажене щонічною творчістю, довгі, тонкі пальці стискають рурку так, наче та рурка лише й тримає її на світі. Голова відкинута назад, очі снують по стелі, нога закинута на ногу, з-під міні-міні-міні-спіднички визирають білі трусики. Я був молодий і ще помічав такі суттєві деталі. Геніальність поетеси не потребувала нових доказів — вона уже тричі труїлася, двічі намагалася вистрибнути з вікна останнього поверху після безсонної ночі у колі друзів, таких же геніїв. Втім, подібні вчинки мешканців літінститутського гуртожитку нікого вже не дивували, вони лише підкреслювали нестандартність творчих особистостей. На жаль, проявлена замолоду в такий спосіб геніальність поетеси так і не підтвердилася пізніше літературними здобутками. Але це уже — інше, не таке суттєве. І ось геніальна поетеса каже у телефонну рурку своїй подрузі, не менш, мабуть, геніальній: «Дорогая, пока моя Муза со мной, мне ничего не страшно…»
Наслухавсь на курсах, як і про що треба писати, я через два місяці повернувся до Києва. Дочці виповнилося три рочки. Вона дуже хотіла мати песика. Я поїхав на Куренівку, де тоді був ринок, і купив за червінця щеня. Орієнтувався на чоловічу стать, але мене одурили, удома виявилося, що стать — протилежна. Зайшлося про ім'я для щеняти. Я згадав безсмертні слова геніальної поетеси з гуртожитку Літературного інституту і наполіг, щоб назвати надбання — Музою. Це, звичайно, було блюзнірство — називати пса іменем богині, покровительки мистецтва і наук. Адже не хто інший, а Музи надиктовують нам, письменникам, високі думки і дарують натхнення. Зате тепер я міг з насолодою повторювати фразу юної московської поетеси: «Поки моя Муза зі мною, мені нічого не страшно…»
У Музи, до речі, проявився бездоганний літературний смак. Вона полюбляла мед. Я брав часопис або колективну збірку оповідань і перед приходом гостей позначав краплею меду сторінку, де починався мій черговий безсмертний опус. Коли гості з'являлися, я клав часопис чи збірник на підлогу і запитував у собачки: «Музо, який з надрукованих тут творів ти вважаєш найталановитішим?» Муза безпомилково, гортаючи сторінки писком, знаходила моє творіння. Такий же фокус я одного разу продемонстрував перед Гуцалом. Позначивши медком одне з Євгенових оповідань, я звернувся до хвостатого критика з таким запитанням: «Музо, а який твір тобі здався найменш вдалим у цьому номері часопису?» Звичайно, Муза одразу найшла твір нашого славного новеліста-лірика. Євген Пилипович опісля не один рік дивився на мене, як Муза на віник. Віника вона не любила, бо віником підмітали підлогу в коридорі, де стояла її картонна хатка…