— Дайте ноти!!
На думку Россіні, співаки поділяються на три категорії; перші мають голос, але не вміють співати; другі уміють співати, але не мають голосу; а треті не мають голосу і не вміють співати.
— Тату, а що таке опера?
— Опера? Це коли одна людина коле іншу стилетом, а та — замість падати — довго і голосно співає.
Зустрілися два приятелі:
— Розкажи по, чи цікавий був учорашній концерт?
— Ах, надзвичайний! Викопували ораторію Генделя!
— А що таке, власне кажучи, ораторія?
— Почекай, зараз я тобі поясню. От, приміром, коли б я тобі сказав: «Януше, дай мені цигарку!» — це не ораторія. Але коли я тобі скажу: «Януше, Януше, о дай же мені цигарочку, о дай мені, о дай цигарочку, цигарочку, цигарочку, дай, дай мені цигарочку, Януше, Януше, Януше, дай, дай мені цигарочку, дай, дай, дааай мені цигарчину — чину — чинн-нуу!» — оце вже ораторія.
— Дайте мені ноти Гуги, — настирливо домагається студентка в бібліотеці консерваторії.
Довго й марно прагнуть зрозуміти, що вона хоче. Хтось нарешті догадався:
— Може, вам потрібно «Гугеноти» — оперу Мейєрбера?
— Так, так, — радіє студентка. — Я ж вам казала!
— Що ти гризешся? — заспокоює студент-композитор свого товариша перед іспитом. — Візьми прелюдію свого педагога, перепиши її навпаки — з кінця до початку, — та й уже.
— Пробував, — зітхає студент, — виходять вальси Шуберта…
— Голоси в акторів є, але вміння…
— Буде й уміння, як голосів не стане.
На екзамені з елементарної теорії музики голова комісії запитує студентку:
— Яким терміном позначається в музиці голосне звучання?
— Форте.
— Правильно. А дуже голосне?
— Фортель, — не змигнувши оком, відповідає дівчина.
Слухаючи оперу з трагедійним сюжетом, більшість сановних дам плакали; тільки одна з них не пролила й слізочки, Сусідки дивувалися з такої невідповідної поведінки, а вона пояснила:
— Я б охоче поплакала, але в мене сьогодні дружня вечеря.
Подейкують, що директором однієї з периферійних філармоній колись було призначено людину, яка до того працювала начальником тюрми. Якось йому сказали, що до нього хоче зайти відомий піаніст. Директор тої ж миті наказав:
— Приведіть!
Один композитор звернувся до відомого музичного критика, щоб той прослухав його нову оперу.
— У вашої опери є майбутнє,— сказав критик, прослухавши. — Запевняю вас, її поставлять тоді, коли вже не ставитимуть ні «Лоенгріна», ні «Кармен», ні «Пікової дами»..
— О, я вам дуже вдячний, — зрадів композитор.
— …Та не раніше, — закінчив свою думку критик.
— Якої ви думки про мій новий твір? — запитав молодий композитор професора консерваторії.
— Таку слабку п’єсу дозволено писати лише маститому композиторові,— похмуро відповів професор.
Диригент:
— Не забувайте, що ви співаєте партію тореадора, а не бика!
Під час антракту диригентові подали записку: «Зверніть увагу: оркестрант, що б’є по маленькому трикутнику, поводиться вкрай несумлінно: він грає тільки тоді, коли ви на нього позираєте».
— Чудово! — сказав диригент музикантам любительського симфонічного оркестру. — А тепер, друзі, заграймо «Тріумфальний марш».
— Як? — здивувався один з музикантів. — А я вже його зіграв…
— Записуйтесь до нашого хору, — агітував аматор-хормейстер одного з своїх знайомих. — Певен, що ви матимете велику втіху. Ми збираємося щоп’ятниці: спочатку вип’ємо склянку-другу, тоді розповідаємо анекдоти, гуляємо в карти, а потому танцюємо.
— Це дуже цікаво. А чи вдається вам поспівати?
— Авжеж, — запевнив хормейстер, — по дорозі… додому.
— Який неприємний голос. Хто це співає?
— Моя донька.
— Даруйте, будь ласка. Власне, справа не в голосі, але пісня нікудишня. Цікаво, хто її написав?