— Як поживає індик? — запитав композитор.
— Ах, маестро, — відповів приятель, — ще не час для трюфелів.
У відповідь Россіні засміявся:
— Дурниці, любий мій! Ці чутки поширюють індики, які не хочуть, щоб їх начиняли трюфелями.
Якось дама, що мала співати в одному товаристві арію Россіні, призналася композиторові:
— Ах, маестро, я так страшенно хвилююсь.
— А що вже казати мені! — відповів Россіні.
Якось під вікнами будинку в Парижі, де оселився композитор Россіні, залунали фальшиві звуки старої катеринки. Мелодія повторювалась кілька разів, Здивований Россіні пізнав у ній страшенно спотворену тему з увертюри до своєї опери «Вільгельм Телль».
Обурений композитор відчинив вікно й хотів було наказати катеринникові негайно забиратися геть.
Та враз передумав і весело гукнув вуличному музиці, щоб він піднявся нагору.
— Скажи, друже, ти знаєш музику Галеві? — запитав він катеринника, коли той зайшов до нього.
— Ще б пак! Хто ж не знає «Дочки кардинала»?
— І ти знаєш, де він мешкає?
— Звичайно. Хто в Парижі цього не знає?
— Чудово! Ось маєш франк. Піди і зіграй йому що-небудь з його творів точнісінько так, як ти грав мою музику. Одну й ту ж мелодію принаймні разів шість. Згода?
Старий посміхнувся й закивав головою:
— Не можу. Адже це мосьє Галеві послав мене до вас. Але він добріший, ніж ви, бо просив зіграти вашу увертюру тільки тричі.
Россіні був присутній на виставі опери Моцарта «Дон-Жуан», де одну з головних партій виконував тенор Рубіні. Поруч Россіні сидів якийсь молодик, що вголос підспівував артистам, заважаючи своїм сусідам слухати оперу.
Нарешті Россіні не витримав і вголос проказав:
— Яка ж тварюка!
— Це ви на мою адресу? — запитав молодик.
— Ні,— заспокоїв його композитор. — Це я на адресу телепня Рубіні, який перешкоджав нам слухати вас.
Коли в 1815 році Д. Россіні прибув до Риму для постановки своєї нової опери, він одразу викликав перукаря, і той кілька днів голив композитора, не дозволяючи собі з ним жодної фамільярності. Надійшов день першої оркестрової репетиції опери «Торвальдо». Перукар, якнайстаранніше виконавши свою справу, без церемоній потис руку композиторові і люб'язно додав:
— До зустрічі.
— Тобто як? — запитав дещо спантеличений Россіні.
— Так, скоро ми побачимося в театрі.
— В театрі? — вигукнув Россіні.
— Авжеж. Я перший трубач в оркестрі.
Це відкриття змусило композитора серйозно замислитися: виявляти, як завжди, свій невтримний гнів на оркестрових репетиціях було б надто ризиковано. Тому, хоч які прикрі були помилки, що їх припускався трубач-перукар, маестро стримував себе і лише другого дня, після гоління, ввічливо вказав йому на них. Грізний музика був несказанно зворушений і вже постарався догодити своєму знаменитому клієнтові.
Одного разу Россіні запитали, чи є у нього друзі, а якщо є, то хто.
— Звичайно, — відповів він. — Мільярдери Ротшільд і Морган.
— Ви їх обрали, щоб мати змогу позичати гроші?
— Зовсім навпаки, — засміявся Россіні.— Я їх обрав тому, що воші в мене не позичають.
В одному товаристві Россіні показали портрет Мейєрбера.
— Він зовсім не схожий, — сказав автор «Севільського цирульника», — він змальований як людина, котра нічого не робить, а Мейєрбер завжди що-небудь пише…
Один молодий композитор запросив Россіні на прем’єру своєї опери. Россіні прийняв запрошення. Прибувши на прем’єру, він сів у ложі і за італійським звичаєм не зняв циліндра. Коли розпочалась опера, Россіні перед кожною арією знімав циліндра і граціозно ним розмахував.
— Що ви робите? — здивувався автор опери.
— Вітаю своїх колег, яких зустрічаю у вашій музиці,— відповів люб’язно Россіні.
Россіні не терпів музики Вагнера. Якось після обіду в товаристві Россіні гості сиділи на терасі, попиваючи солодке вино. Несподівано з їдальні долинув неймовірний шарварок: щось задзвеніло, тріснуло і загуло, а після цього почувся скрегіт та стогін.