У 1821 році під час карнавалу в Римі увагу публіки привернула група мандрівних музикантів. Особливо виділялась комічна пара — неприродно товстий мужчина і худа жінка. Вони віртуозно грали на гітарах, а їх супутники співали пісеньку:
Публіка не могла зрозуміти: звідки у мандрівних музикантів така майстерність?
Жодна душа так і не здогадалася, що мужчина був не хто інший, як Джоаккіно Россіні, а жінкою вирядився Нікколо Паганіні…
Коли опера Россіні «Отелло» вперше появилася на сцені, значна частина публіки виявилася непідготовленою до сприйняття цього твору. Особливе невдоволення викликала розв'язка. У деяких театрах фінальну сцену опери змінили. Саме тоді, коли Отелло заносить свій кинджал над розпластаною Дездемоною. щоб умертвити її, бідна жертва вигукує:
— Що робити, нещасний? Я не винна!
— Не винна?! Це правда?
— Так, присягаюсь на цьому! — відповідав бідна дружина. Тоді Отелло бере Дездемону за руку, виводить її на сцену і співає з нею любовний дует, запозичений з іншої опери Россіні.
В опері, як і в житті, правді важко пробити собі шлях!
Біографи Шуберта зазначають, що великий австрійський композитор байдуже ставився до своїх творів: те, що було написане, втрачало для нього інтерес.
Якось відомий австрійський співак Йоганн Фогель показав Шубертові одну з його недавніх пісень, транспоновану копіювальником, Переглянувши ноти, композитор вигукнув:
— Славна пісенька! Хто її написав?
Франц Шуберт, втомившись від вічних переслідувань кредиторів, одного разу почепив на балконі свій сурдут, кишені якого були вивернуті навиворіт. Це означало: «Не турбуйте, голуб’ята, ні мене, ні себе».
Кажуть, нібито видиво це виявилось настільки переконливим, що деякий час кредитори не чіпали свого боржника.
Один з друзів Франца Шуберта, завітавши якось до нього в гостину, застав видатного композитора дуже заклопотаним,
— Розумієш, — пояснив Шуберт, — я загубив свої окуляри. Що ж мені тепер робити?
— Звичайно, шукати їх, — відповів гість.
— Це так, — погодився композитор, — але, щоб щось шукати, мені потрібні окуляри, отже, знайти окуляри я зможу тільки після того, як знайду їх…
Італійський композитор Гаетано Доніцетті працював з неймовірною швидкістю і створив близько 70 опер. Якось в його присутності зайшла мова про те, що Россіні написав «Севільського цирульника» всього за тринадцять днів. Багатьом це здавалось неможливим.
— А яка ваша думка, маестро? — запитали в Гаетано Доніцетті.
— Це цілком ймовірно, — відповів композитор. — Адже Россіні завжди писав так повільно…
Французький байкар Лафонтен розповідав друзям, що свою байку «Два голуби» створив уночі вві сні, а коли вранці прокинувся, одразу ж записав готовий твір.
А от з композитором Гектором Берліозом сталося інакше. Він твердив, що найкращу з своїх симфоній він створив, коли спав. Прокинувшись, хотів записати, та не було під рукою ані паперу, ані олівця. Так і заснув. А вранці нічого не міг пригадати.
Одного разу у Відні до Берліоза підбіг маленький жвавий чоловічок і в захопленні вигукнув:
— Пане Берліоз, я пристрасний прихильник вашого таланту… Прошу вашої ласки, дозвольте торкнутися руки, що написала «Ромео і Юлію», — з цими словами він вчепився за рукав композитора і блаженно завмер.
— Пане, — обережно торкнув його за плече Берліоз, — тримайтесь ліпше за інший рукав: я маю змичку писати правою рукою.
Одного разу Адольф Адан — автор балету «Жізель» — попросив у Обера партитуру однієї з його перших опер, що свого часу зазнала фіаско.
— Мої учні,— пояснив Адан здивованому Оберові, - часто занепадають духом від перших невдач.
От я й хочу мати під руками вашу партитуру. Мені здається, що це — найкращий засіб повернути їм гарний настрій і надихнути вірою в свої сили.
Відома співачка Вільгельміна Шредер-Деврієнт розмовляла в купе зі своєю випадкового супутницею. Мова зайшла про театральні новини, і дама несподівано вибухнула гнівною тирадою на адресу Деврієнт, не підозрюючи, хто сидить перед нею: