На Румунському фронті генерал Д. Щербачов погодився відправити до України лише 9-ту кавалерійську дивізію, яка перебувала в тиловому районі. Це військове з’єднання не підлягало українізації, але здебільшого складалося з українців. Заворушення, які відбулися в дивізії через звістку про відправлення в запілля, перешкодили її своєчасній передислокації. Однак іще раніше з Румунського фронту до України було виведено 3-тю й 12-ту кавалерійські дивізії, що значною мірою складалися з українців. Обидва військові з’єднання формально не підлягали українізації, але фактично перебували в розпорядженні командувача Одеського військового округу й за сприятливих умов могли стати основою для формування української кінноти.
Аби усунути протидію російського командування своїм розпорядженням і водночас убезпечити українські землі від багатотисячних полчищ розпропагованого вояцтва, С. Петлюра вирішив підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти уряду УНР. Це рішення виглядало логічним ще й тому, що після розпаду централізованого армійського управління війська обох фронтів могли отримувати матеріальне й продовольче забезпечення з України. 4 грудня Генеральний Секретаріат розглянув можливість об’єднання Південно-Західного й Румунського фронтів у єдиний Український фронт «для кращого переведення справи тимчасового замирення і охорони України». 6 грудня уряд УНР оголосив про створення Українського фронту, пояснивши цей крок необхідністю об’єднання зусиль для укладення й дотримання перемир’я на якомога більшій частині лінії фронту.
Фактично Український фронт існував лише номінально: поділ на два окремі фронти зберігався, жодного апарату управління новим військовим об’єднанням не було створено, а відносини уряду УНР із командуванням обох фронтів залишалися вкрай невизначеними. Однак С. Петлюра повідомив органам військової влади, що має намір перевести на Український фронт усі українізовані з’єднання та частини з російської армії. Неукраїнським військам Південно-Західного та Румунського фронтів уряд УНР пропонував залишатися на позиціях і «виконувати совісно і чесно свої обов’язки по охороні Українського фронту, бо спільна охорона цього фронту захищає спільні інтереси народів всієї Росії».
Більшовицький «главковерх» Н. Криленко відмовився визнати створення Українського фронту. Пересилаючи до Раднаркому повідомлення Генерального Секретаріату, він зазначив: «Цю постанову мені передали сьогодні, на що я відповів, що знаю один, лише один фронт, за який несу відповідальність...» Більшовицький уряд схвалив позицію «главковерха». Л. Троцький у розмові по прямому дроту повідомив Н. Криленку, що питання про створення Українського фронту «має залишатися відкритим до визначення волі всіх зацікавлених областей демократичним шляхом».
Вартість подібних заяв стала зрозумілою, коли в Ставці відхилили пропозицію С. Петлюри відправити до України 21-й армійський корпус, який здійснював українізацію на Північному фронті. Не допомогла й готовність військового секретаря УНР надіслати натомість на північ «революційний» 2-й Гвардійський корпус зі складу військ Південно-Західного фронту. Н. Криленко заявив про неможливість подібної передислокації, посилаючись на міркування оперативного характеру, перевантаженість залізниці та умови перемир’я з Центральними державами.
Водночас більшовицькі господарі Ставки дали зрозуміти С. Петлюрі, що вважають його втручання в керування військами Південно-Західного фронту неприпустимим. У зверненнях до армійських установ командування Ставки дедалі частіше звинувачувало уряд УНР у «дезорганізації» фронту. Цей тон підхопили численні військово-революційні комітети, які зайняли позицію неприхованої ворожості до української влади.
12 грудня С. Петлюра був змушений телеграфувати до Ставки: «З кожним днем все більше виявляється, що більшість моїх розпоряджень, які стосуються покращення матеріального і правового становища української революційної демократичної армії, а також розпоряджень, в яких я доводжу до відома про ті заходи з покращення становища трудової демократії, які здійснює центральний демократичний орган Української республіки — Центральна Рада і Генеральний Секретаріат — систематично затримуються революційними комітетами. Вважаючи такі дії революційних комітетів неприпустимими, пропоную негайно вжити заходів до їх припинення, в іншому разі я змушений буду зі свого боку для захисту прав українських вояків, велінням долі закинутих далеко від своєї батьківщини, вжити ті заходи, які маються у моєму розпорядженні, що для мене є у вищій мірі небажаним».
Однак це застереження не вплинуло на більшовицьке керівництво. Раднарком не міг допустити підпорядкування українській владі двох найбільших фронтів російської армії, та ще й в умовах військово-політичного конфлікту з урядом УНР. Уже наприкінці 1917 р. більшовики доклали всіх зусиль, аби перешкодити розбудові українських збройних сил.
Перша війна з Радянською Росією
(М. Ковальчук)
На словах толерантні в національному питанні, більшовики після приходу до влади швидко виявили намір примусити Україну до «революційно-пролетарської єдності». Небажання Центральної Ради брати участь спільно з більшовиками в боротьбі проти козачого Дону спричинило серед прихильників радянської влади хвилю звинувачень у «контрреволюційності» на адресу уряду УНР. Оскільки в Україні більшовицька партія була за своїм національним складом переважно російською, більшість її членів вороже ставилася до самої ідеї відновлення української державності. І хоча в середині листопада 1917 р. більшовицький уряд — Рада народних комісарів — урочисто визнав право народів колишньої імперії на національне самовизначення, конфлікт Раднаркому з Центральною Радою був неминучим.
З листопада 1917 р. більшовики та їхні прибічники створювали в багатьох містах України революційні або військово-революційні комітети (ВРК). Проголосивши своєю метою встановлення радянської влади, ревкоми спиралися передусім на розпропагованих вояків тилових залог. На цей час численні запасні полки, розташовані на теренах України, перетворилися на юрби одягнених у вояцькі шинелі людей, головним заняттям яких була участь у мітингах і маніфестаціях. Цілі військові частини, зокрема 3-й авіаційний парк у Києві, 30-й запасний полк у Харкові, 271-й запасний полк у Катеринославі, 40-й і 49-й запасні полки в Одесі, 45-й запасний полк у Миколаєві, ухвалювали резолюції на підтримку радянської влади й ленінської партії.
Однак хоча солдати вітали боротьбу з «контрреволюцією» й присягалися захищати радянську владу, вони не квапилися ризикувати життям заради «пролетарської диктатури». Як делікатно згадував один із більшовиків, «наші гасла в групах вояків набували інколи шкурницького характеру». Уся боротьба вояцької маси з «контрреволюцією» зводилася переважно до погромів і грабунків, хвиля яких прокотилася містами України наприкінці 1917 р. У Ніжині вояки розграбували склади вина й упродовж кількох днів безчинствували на вулицях міста, погрожуючи розправою офіцерам і «буржуям». У місті Короп Ніжинського повіту вояки залоги й місцеві жителі вчинили погром, у ході якого розграбували три десятки крамниць. В Умані подібним чином було розграбовано близько 80 єврейських крамниць. У Дубні ледь вдалося попередити єврейський погром, до якого підбурювали вояки місцевої залоги.
Однак більшовики відводили важливу роль у своїх планах не лише військовим частинам, а й Червоній гвардії — озброєним робітничим загонам, що існували на цей час на багатьох промислових підприємствах. Назва «Червона гвардія» виникла ще під час першої російської революції 1905—1907 рр.: так називалися бойові робітничі дружини, створені для збройної боротьби з царатом. Після Лютневої революції в багатьох містах Росії були організовані загони робітничої міліції, які несли охоронну службу на підприємствах. Більшовики спершу намагалися перетворити робітничу міліцію з охоронців правопорядку на борців із «контрреволюцією». Але коли з’ясували марність цих спроб, ленінській партії довелося створювати окремі воєнізовані робітничі формування, які й назвали Червоною гвардією.