3.
Ничипір встав удосвіта, поголився, надягнув чисту білизну і дістав зі скрині свою стару військову форму, яку носив тільки по великих святах чи коли йшов до когось на весілля.
— Знову ти це галіфе натягаєш,— незадоволено оглядає чоловіка Марія,— є ж у тебе костюм чорний… Та сорочку вишиту вдягнув би.
— Та, хай Юхим носить,— відмахується Ничипір.
— Він сам на себе заробить, а ти ж між люди йдеш.
— Ти, Марусю, нічого не тямиш у воєнному ділі. Як же я піду до військкомату у вишитій сорочці? Сержант мусить у формі бути, коли його начальство викликає.
— І чого воно тебе кличе?
— Може, перерегістрація якась, діло воєнне.
— Та який же з тебе солдат, вже он до шостого десятка йде,— говорить жінка, а сама думає, що не такий вже й старий її Ничипір, правда, посивів, та не згорбився. У формі, їй-богу, ладніший. Марія ніжно дивиться на чоловіка, і зір їй туманить сльоза.
На гімнастьорці в Ничипора — медаль «За перемогу над Німеччиною» і чотири золотаві нашивочки: чотири важкі поранення. Ой і страшні оці нашивочки… Коли міняється погода, то крутить усе тіло Ничипорове, ниють рани. Як застануть бригадира оці болі на полях — хоч лягай та помирай. Тоді добирається Ничипір до вагончика, тяжко падає на нари і стогне. Тяжко стогне солдат, здається, на весь світ.
Одна медаль у Ничипора, більше не заслужив своєю кров'ю солдатською. Колись, після війни, казали, що й за рани нагороджували… Але ці медалі не для нього були.
— То я пішов,— промовив Ничипір, усміхнувшись дружині.
Ці ж слова казав їй і тоді, в сорок першому, коли проводжала його на фронт. Більш нічого не мовив, наче не в бій ішов, а до сусіди, на тиху розмову. Марія лишилась з маленьким Юхимом на подвір'ї, стояла, немов скам'яніла, а він пішов левадами на шлях, навіть не оглянувся. Ні, не тому, що був байдужий до неї, що не любив. Просто таким вродився Ничипір, молодий тракторист із Сосонки. Три роки не було ні чутки, ні вістки від нього, а коли звільнили область наші війська — написав коротенького листа аж із Польщі. До кінця війни Марія одержала від чоловіка ще кілька трикутничків, а восени сорок п'ятого з'явився й сам. Думаєте, додому зразу прийшов? Де там! Шкандибав собі з милицею зі станції через сосонські поля та й набрів на старого «Універсала». Вовтузяться біля нього хлопчаки, а завести не можуть. Скинув Ничипір шинелю та й заходився біля цієї клятої машини. Сусіди вже Марії переказали, що чоловік з фронту прийшов та й загруз біля трактора. Прибігла на старе бурячисько: справді, лежить під колесами чоловік…
Привела до хати. Поцілував сина, вмився і сів до столу.
— Ну, я прийшов, Марусю, давай вечеряти…— сказав просто, наче й не залишав ніколи цієї хати.
Ой Ничипоре, Ничипоре, єдиний ти мій. Марія довго-довго дивиться вслід чоловікові.
У військкоматі бригадира зустрів майор.
— Здравія желаю! — виструнчився Ничипір. — Сержант Сніп з'явився!
Майор підвівся з-за столу і міцно потиснув руку.
— Сідайте, Ничипоре Івановичу.— Подзвонив і наказав принести особову справу Снопа.— Знаєте, навіщо ми вас викликали?
— Ні.
Увійшов капітан, передав якісь папери і дві коробочки майору.
— Вам прислали ваші ордени, Ничипоре Івановичу…
— Які ордени? — здивувався Сніп.
— Наказом командування за форсування Дніпра вас нагороджено орденом Бойового Червоного Прапора.
Ничипір Іванович ледве знайшов у собі сили, щоб встати з стільця.
— Наказом командування за бої на підступах до озера Балатон вас нагороджено орденом Червоної Зірки. Від імені командування дозвольте вручити вам нагороди! — Майор вийняв з коробочок ордени і почепив їх на груди сержантові.— Носіть і гордіться, Ничипоре Івановичу, країна не забуває своїх героїв.
— Спасибі,— зовсім не по-військовому, тихо промовив Сніп, не стримавши сліз. Він плакав уперше в житті… Старий став…
— Ви знали, що вас представляли до нагород? — запитав майор.
— Та чув колись, як з Дніпра в госпіталь везли… Я, бачите, товаришу майор, після великих боїв чомусь завжди до медсанбатів потрапляв… Підлікують — в іншу дивізію попаду, одним словом, піхота… Спасибі, що не забули солдата, через шістнадцять років знайшли.
— У реляції написано, що ви на Дніпрі самі чотири танки підбили…
— Та було, товаришу майор, хто їх тоді лічив? Усі хлопці нищили… На Балатоні важче довелось… Дев'ять атак відбили за добу… Спасибі, ці ордени для мене… наче молодість моя і… правда…
Коли Ничипір вийшов з військкомату, першим, кого зустрів, був, звичайно, Михей Кожухар. Він стояв біля хвіртки — довгий, незграбний, з повною сумкою газет і журналів.
— Ти диви,— Кожухар присів, щоб краще розгледіти ордени,— оце-то воно… Генерал! Поздоровляю, Ничипоре. То розкажи ж…
Михей обняв однією рукою Снопа, і так вони пішли по Косопіллю. Перехожі з цікавістю дивилися на цю чудернацьку пару, і лише новенькі ордени Ничипора стримували їх від сміху. Михей помічав погляди самовпевнених косопільчан і мимоволі випростувався на весь свій зріст; тепер він був вищим за Ничипора на дві голови, йшов так, наче на його грудях сяяли ордени.
— Прийшли,— сказав Михей, зупиняючись перед чайною.— Заради такого случаю…
— А чого ж, можна,— погодився Сніп.
Косопільська чайна була вершиною районної архітектури другої половини XX століття. Шість колон під мармур прикрашали вхід до цього палацу громадського харчування. Споруда була одноповерхова, тому колони вирішили збудувати трохи вищими, і вони стирчали над дахом, демонструючи повну незалежність: чайна — сама по собі, а колони — самі собі. Увійти до чайної теж було нелегко, бо широкі сходи могли привести вас тільки до стіни. Вузенькі двері чомусь були між п'ятою і шостою колонами, які стояли так близько одна до одної, що багатьом доводилось протискуватись між ними боком.
Усередині чайної теж були колони, але вже намальовані на стінах олійною фарбою. їх дуже полюбляв колишній голова Косопільської райспоживспілки. Спорудивши чайну, він заходився реставрувати свою контору і почав з того, що наказав змурувати дві колони обабіч дверей, які вели до штабу районної торгівлі, але голову зняли з роботи за зрив плану заготівлі огірків, і колони лишились незакінченими. Так вони і стоять до цього часу: одна — вища, друга — нижча.
Михей пропустив Ничипора вперед, а вже потім сам пропхався зі своєю сумкою між колон. У залі не було нікого, тільки з кухні чувся сміх.
— Я зараз,— сказав Михей і пішов на кухню.
Далі все було, наче в казці. На столі з'явилось безліч закусок і пляшок найрізноманітніших форм. Крім двох офіціанток, Ничипора і Михея обслуговував сам буфетник Ісак Аронович — неперевершений майстер своєї справи та дуже поважана людина в Косопіллі й в усій окрузі.
Ісак Аронович усю війну був кухарем у медсанбатах і госпіталях, і тепер, коли побачив у чайній Ничипора Івановича з новими орденами, почуття солдатської дружби вивело його з-за буфету.
— Ничипоре Івановичу! Ми знайомі з вами років з п'ятнадцять, і я не знав, що ви Герой.— Ісак Аронович розставляв кришталеві чарки, а Сніп прикидав в умі, чи вистачить грошей, щоб розрахуватись за цей бал.
Випити першу чарку за Ничипора Івановича прийшов увесь наявний штат чайної. Наговорили багато теплих слів та щирих побажань, і Ничипір ніяковів од цієї уваги. За столом господарював Михей, він щедро наливав чарки і вже котрий раз проголошував не дуже багатослівний тост:
— Будьмо!
У чайну ще надходили люди — Ісак Аронович кожному розповідав, що тут за оказія, не забуваючи дати повну характеристику бойових подвигів Ничипора Снопа. Люди поздоровляли бригадира, і він запрошував їх випити чарку…
Ще до того, як на столі з'явилися вареники з сиром та капустою у великих череп'яних мисках, сметана і шкварки, Михей Кожухар махнув довгою своєю рукою, витягнув шию і завів: