— Яка там слава, Михайле Костянтиновичу, працював, як і всі, а роздули на всю Україну… На таку славу тільки один чоловік у нас заслуговує. Ничипір Сніп… А ми,— махнув рукою,— так, школярики в порівнянні з ним. У мене морда поголена була, то мене й сфотографували, а його ні.
— Про Снопа я теж читав, та думаю, що й ти дещо зробив… але не про це зараз мова,— глибоко затягнувся Нарбутов.— Тобі треба вирішувати, що робити далі. З відповіддю ти не поспішай, подумай, Платоне.
Нарбутов зайшов у хату, а Гайворон ще довго стояв, спершись на ворота, і думав про те, що завтра знову стане пусткою хата і ніхто не зустріне його на цьому подвір'ї.
…Дмитро в самій білизні сидів на ліжку і чекав Степку. Вона тихо, щоб не розбудити батька, увійшла до кімнати.
— Нагулялась?! — Кутень став у войовничу позу і виглядав дуже смішним.
— Ти чого оце вмостивсь на моєму ліжку? Ану марш на кухню!
— Степко, ну що ти?
— Забирай ковдру і йди. Швидко!
— Знову проганяєш мене? Десь волочилась, прийшла і…
— Тихо! — обірвала його.— Якщо ти мені ще колись скажеш хоч одне слово або крикнеш, то я тебе з хати витурю. Прийшов, розкричався…
— Я не буду більше, Степко… Ніколи. Пробач.
— А чого за мною у Сосонку прибіг, стежити?
— Батько послав. Іди, каже, бо вона там…
— Батько? А він що, купив мене? Плювати я на нього хочу, пережиток нещасний. Мною ще ніхто не командував. І ти не будеш! — Степка погасила світло.
Кутень взяв ковдру і поплівся на кухню.
Гайворон просидів поруч Наташі до світанку. Вона так і не прокинулась звечора. Мабуть, найдовшою в житті була для Платона ця осіння ніч. Її вистачило на те, щоб все згадати і передумати: від першого їх знайомства до сьогодні.
Ольга Аркадіївна почала готувати сніданок, і Наташа прокинулась, вчувши її кроки.
— Я так спала міцно! — усміхнулась Платонові.— А ти?
— І я…
— Але чому ти одягнений? Був у полі?
— Ні, я сидів біля тебе…
— Спасибі. Тому я так хороше спала, що ти був біля мене… Платоне! — майже крикнула.— А мене сьогодні заберуть… від тебе. Ти знаєш?
— Знаю, Наташо.
— А як же ти будеш сам?
— Наталочко, заспокойся, тобі не можна хвилюватись.
— Я не буду,— крадькома витерла сльозу.— Ти приїжджатимеш до мене в гості… Тільки обов'язково з Васьком. Це ж мій найкращий друг…
— Я приїду до тебе, Наташо. Назавжди приїду…
— Ні… Не будемо тішити себе надіями.
— Наташо, я всю ніч про це думав… Закінчимо польові роботи, прибуде новий агроном, і я приїду. Десь влаштуюсь у місті на роботу, заберемо Васька та знову будемо разом, аби лиш ти була здорова.
— Я знаю тебе краще, ніж ти… Ти не зможеш так працювати ніде, Платоне.
— Чому? Я все можу робити,— заперечив Гайворон,
— Я кажу: так працювати. Не знати ні спочинку, ні дня, ні ночі і бути щасливим. Ти, Платоне, народився хліборобом. Розумієш, у тебе талант. Як у композитора, чи фізика, чи актора. І твоє щастя тут… тут твій голубий візок…
— Наташо, я не прощаюсь з тобою… Ми будемо разом, бо в нас тільки по одному життю…
— Тому ти повинен залишитися тут… на цій землі… Я прошу тебе, Платоне, щоб ви з Васьком щодня обідали. Хоч якийсь суп зваріть, гаряче треба обов'язково їсти. Варення я наварила. Сала купіть… Васькові пальто треба нове. Костюм я йому пришлю.
Сльози душили Платона. Увійшли батько і мати.
— Наталочко, тобі треба готуватись в дорогу,— сказала мати.— Де твої чемодани?
Гайворон не міг більше сидіти в хаті і дивитись на збори. Він вийшов у садок.
— Мамо, а де ж це Васько? — запитала Наташа.
— Кудись побіг, доню.
Над Сосонкою з'явився вертоліт з червоними хрестами. Він покружляв над селом і сів на околиці, біля вітряка. Коляда під'їхав до нього і забрав лікаря, який мав супроводжувати Наташу.
Біля Гайворонової хати зібралось майже півсела. Наташа з Платоном вийшли з хати, він підтримував її.
Наташа відмовилась сісти в машину.
— Я з Васьком поїду на візку.
Васько вже давно підготував його: намостив свіжого сіна і застелив найкращим килимом, який тільки був у них у хаті. Жінка сіла, і булана конячина, не поспішаючи, потягнула голубого візка за село. Васько дав слово братові, що не буде плакати, прощаючись з Наташею, але сльози котилися самі.
Люди мовчки йшли за візком.
Пілот відчинив двері, і лікар запросив Наташу та Ольгу Аркадіївну сісти у вертоліт. Десятки рук потягнулись до Наташі.
Платон обняв Наташу. Так вони й стояли мовчки, поки не заревів мотор.
— Платоне, я люблю тебе,— шепнула вона.— Будь мужнім…
Платон міцно поцілував дружину, а Васько, ставши навшпиньки, обняв її за шию.
— Не хочу, щоб ти їхала, не хочу! — плакав хлопчик.
— Я ще повернусь,— заспокоювала його Наташа,— і ми ще будемо їздити на нашому візку…
— Півника візьми. Це тобі на спомин! — Васько подав кумедного, веселого півника.
— Спасибі… Я збережу його, Васю… Назавжди…
Вертоліт зробив прощальне коло над старим вітряком. І Наташа ще на якусь мить побачила Світлану, Максима та старого Диньку…
Вони пролітали над Сосонкою. Жінка впізнавала вулиці, хати, круті скелясті береги Русавки і курні дороги, що мережили сумні осінні поля. Їй до болю шкода було залишати це все. Тут проминули, мабуть, найкращі дні її життя. Тут залишала вона свою любов і горе, бо воно, навіть у щасті, не обминало її…
35.
Уже з місяць Семен Федорович Коляда десятою дорогою обходив Маланчину хату, та біди своєї не поминув. Пішов поголос про нього й Маланку. Хоч з мосту та у воду, бо людям роти не позатикаєш і Маланку в хаті не замкнеш. А вона ходить по селу, наче копичка. Інша б — очі в землю та шмиг у ворота від сорому, а Маланка — ні: де людей найбільше збереться, то вона вже й там зі своїм животом. Іде гордо і сама аж світиться від радості.
Сосонські молодиці, звичайно, повіддавали б по півцарства, аби лише дізнатись, хто оце так ощасливив Маланку. Але вона ні пари з уст. Молодиці знали, що такого з доброго дива не буває, і почали перебирати всіх можливих винуватців Маланчиного гріхопадіння.
Категорично були відхилені кандидатури уповноважених і всяких представників, які інколи ночували в її хаті, а також сільських ловеласів, бо на них, за свідченням багатьох, Маланка й дивитись не хотіла. Коло звужувалось, аж поки в ньому не залишилось дві постаті: Коляда і Кутень. Після глибоких роздумів і аналізу з Кутня зняли підозру, а тоді:
— Без Коляди там не обійшлося…
— Він на неї да-а-авно оком кидав.
— Це Коляда. Тільки ж ви нікому…
— Де ви бачили!
Та легше втаїти шило в мішку, аніж таку новину. Бо яка жінка втримається, щоб, почувши про щось, не розказати іншій?
Для того, щоб передати новину (не будемо вживати слова «плітка»), існує безліч засобів: можна подзвонити знайомій чи подрузі по телефону, зустрітись у черзі до перукаря, в дворі, на банкеті після захисту дисертації, в театрі або в кравчихи. Позаяк у Сосонці телефонів та перукарні нема і банкети не влаштовуються, то, виходячи з місцевих умов, новини передаються в основному вранці біля криниці. Тому, коли жінка раненько надягає нову спідницю, бере відра і каже: «Піду-но водички принесу», то так і знайте, що повернеться через години дві, а то й три. Ще новини у Сосонці можна почути біля сільмагу, в кузні, біля клубу, в полі, на городі, біля перелазу, у млині, на фермі, в сільраді, в дитячих яслах і взагалі всюди, де зустрінете жінку…
Отож докотилася чутка про Коляду та Маланку й до Фросини. І Семену Федоровичу був вчинений допит із застосуванням численних засобів з багатющого жіночого арсеналу. Фросина почала з співчутливого: «От бідна Маланка»; потім перейшла до риторичного: «Хто ж це батько тій дитині буде?» Побачивши, що чоловік й не думає давати відповідь, Фросина з величезною насолодою повідомила, що все знає, і зажадала від нього детальної інформації про зв'язок з Маланкою.