Було над чим замислитись гетьману. Почував свою відповідальність перед Україною, яку любив палко, й та любов перемішувалась у серці з гнівом на Пушкаря та пушкарівців, на всіх тих, хто ставав йому на дорозі. Не знав, на яку кладку ступити, де шукати опертя та підмоги. На союз, який у кінці життя укладав Хмельницький, нині надії не було: Швеція загрузла у війні з Данією, Ракоція погромили австріяки, Литва ледве дихала. Гетьман далі зволікати не міг: стягнуться по весні води, й розжохувана північними вітрами пожежа по сухому почне ковтати волость за волостю. Вже он і зараз отаман Донець, котрий побував у Москві посланцем від Барабаша, двічі добігав майже до Чигирина: побив багато людей, попалив села та хутори і скрізь поширював чутки, що по траві буде нова рада в Солониці й Виговського зсадять з гетьманства та оберуть Пушкаря. Отож, зібравши на Благовіщення старшину, сам гетьман ніякої благої вісті їй подати не міг, навпаки, хотів промацати її, почути її раду.
Спочатку трохи повеселилися: найперше розсмішив усіх Гуляницький: приніс у хустці на таці гіндичку, буцімто засмажену в тісті якимось особливим способом, поставив тацю на стіл, а гіндичка раптом підвелася й подибцяла по столу — вона була тільки обліплена тістом, далі Тетеря так конозисто закрутив тоста за Богуна на його знаменитій буланій кобилі, так завертів, що виходило, буцім пропонує пити не за полковника, а за його кобилу. Розвеселилися, наче школярі, у Носача тремтіли від сміху щоки, в гетьмана злетіла з чола одвічна тінь задуми. Але по якомусь часові розмова перекинулася на Донця, далі — на страшного прибиша Яцупу, який шарпає багатих людей і має свій катівський триб — топить їх у річці в сітях, і вловити його неможливо, бо він і його комишники перевдягаються то в монахів, то в іноземних затяжників, старшини стали серйозні, й гетьман закинув першого гака:
— Отримав я, панове добродії, через путивльського воєводу з Москви указ правувати мені туди… З чим їхати — не знаю…
— З чим — то невелика докука, — мовив Гуляницький. — Для чого?
— Стати перед ясні очі його величності, — скромно й покірно мовив Виговський, та так, що можна було розтлумачити на обидва боки: мовив щиро, мовив у кпин.
— Ти ж не красна дівиця, — скривив над кухлем масні губи Ханенко.
Гуляницький дивився на п'ятисвічник, який стояв перед ним, дві свічі згоряли швидко, наче людські життя, три — повільно:
— Повезти в нас є що… А що привезеш?… Москва вимагає нових статей. У Переяславі ти їх не підписав…
— Хоч і робив уступки… — Богун.
— Усні, — зазначив гетьман. — Вони сили не мають. Розуму не доберу, що його чинити, куди повернутися…
— А що тут добирати, — гукнув Ханенко. — Якщо поїдеш — на нашу погибіль. А може, й на власну. Хміль не їздив, і ти не їдь.
Його підтримали всі задніпрянські полковники, загомоніли разом, виповідаючи доводи на те, що їхати гетьману до Москви — погибільно. Гетьман виловлював виделкою з тарілки гриба, виловлював думки й все дужче ставав на рішенні, що зволікати довго не можна, треба бити на Пушкаря, поки він не набрав великої сили. Те саме раяли йому й полковники, одначе не всі були впевнені у війську. Й не всі брали в одну руку: з ким бути в подальшому — з Москвою чи Польщею? Задніпрянці дужче хилилися в польську сторону, лівобережці — в московську. За столом стояв гомін. Річище розмови розбилося на струмені й потоки, струмінці й допливали, розмовляли по двоє, по троє, перегукувалися через столи. Чернігівський полковник Іоаникіи Силич перепив, ліз чоломкатися до гетьмана й цілував його в губи (і всім було видно, що гетьману неприємно) й до всіх чіплявся; виголосив віншувальне слово гетьману Павло Тетеря, а в ньому сказав, що гетьман дбає «pro publico bono»[1] — й Силич закричав на всі світлиці: «Не говори по — лядськи, кажи по — нашому», той лишень огризнувся, що з таким неедукованим чоловіком взагалі розмовляти не хоче, й Носач важко звівся за столом: