У Патерсоні я місяцями сидів над картами Сполучених Штатів, навіть читав книжки про піонерів і всотував у себе назви, як Плат і Сімарон, і так далі; на дорожній карті була одна довга червона лінія під назвою «Траса 6», вона йшла від кінчика миса Кейп-Код аж до самої Елі, штату Невада, там вона пірнала в Лос-Анджелес. Я сказав собі, що буду триматися «шостої», прямо до Елі. Аби вибратися на «шосту», треба було дістатись Ведмежої гори. Сповнений мрій про все, що робитиму в Чикаго та Денвері, а згодом у Сан-Франциско, я сів у метро з Сьомої Авеню і аж до кінця лінії на 242-й вулиці і звідти трамваєм поїхав у Йонкерс; у центрі Йонкерса я пересів на міжміський трамвай і доїхав до межі міста на східному березі Гудзона. Якщо кинути троянду у води річки Гудзон, біля її таємного гирла в Андірондаках, то уявіть, через якими місцями вона подорожуватиме на шляху до моря у вічність, – слід замислитись про прекрасну долину Гудзон. Я почав пробиратися нею автостопом. П'ять пересадок докинули мене до потрібного мосту біля Ведмежої гори, де Траса 6 відвертала від Нової Англії. Як тільки мене там висадили, почалася злива. Навколо були гори. Траса 6 ішла через річку, закручувалась повз кільцевий поворот, і зникала в хащах. На дорозі не було жодної машини, ще й дощ лив, немов із відра, і ніде було сховатися. Я побіг під сосни, щоб хоч якось накритись, але це не допомогло; я плакав, матюкався і бив себе по голові за те, що виявися таким дурнем. Я був за сорок миль від Нью-Йорка; всю цю дорогу я хвилювався, що у свій перший тріумфальний день я рухався лише на північ замість довгоочікуваного заходу. Тепер я застряг на найпівнічнішому шматку дороги. Я пробіг четверть милі до покинутої мальовничої заправки в англійському стилі та став під мокрими вербами. Високо над головою велична волохата Ведмежа гора розкидала громовиці, які вселяли в мене страх Господній. Я бачив лише затуманені дерева й безумне гнітюче безлюддя, що здіймалось у небо. «Що ж у біса я тут роблю?» – я сварився і плакав за Чикаго. «От зараз їм там усім весело, вони щось роблять, а я тут, і коли ж я туди доберусь!» -І так далі. Нарешті на безлюдній заправці зупинилася машина; у ній був чоловік та двоє жінок, вони вивчали карту. Я підійшов і помахав руками; вони порадились; я, звісно, був схожий на маніяка, з мокрим волоссям та хлюпаючими черевиками. Мої черевики, бо ж я був справжнім придурком, були мексиканськими гуарачами, рослинними друшляками, непридатними для дощової американської ночі та сирих ночей на дорозі. Але люди впустили мене до себе і довезли на північ до Ньюбурга, це була краща альтернатива ніж застрягнути у пастці біля Ведмежої гори на всю ніч.
– Тим більше, – сказав чоловік, – на шостій трасі немає машин. Як хочеш доїхати до Чикаго, то краще поїдь через тунель Холанд у Нью-Йорку і бери курс на Пітсбург, – і я знав, що він має рацію. Моя мрія все спаскудила, дурна гнила ідея, що було б так чудово триматися одної-єдиної прекрасної червоної смуги через усю Америку, замість того, щоб випробовувати різні дороги і траси.
У Ньюбурзі дощ вщух. Я дійшов до річки, і звідти автобусом з делегацією вчителів поїхав назад у Нью-Йорк, вони поверталися з вихідних у горах – безкінечне ля-ля-ля язиками, а я весь час марно бідкався про витрачені гроші та час і казав собі: ось, хотів поїхати на захід, а сам весь день і всю ніч перся вгору-вниз, то на північ, то на південь, як двигун, який ніяк не заведеться. Я поклявся, що завтра буду в Чикаго, і тому купив квитка на автобус до Чикаго, витративши більшу частину моїх грошей, та мені було плювати, головне, щоб завтра я опинився у Чикаго.
Розділ третій
ЦЕ БУЛА звичайна поїздка в автобусі – плакали діти, пекло сонце, люди із периферії підсідали на кожній пенсільванській зупинці, аж поки ми виїхали на простори Огайо і по-справжньому вирвались уперед, повз Аштабулу та вночі навпростець через Індіану. На світанку я приїхав у Чі, зняв кімнату в молодіжному гуртожитку й ліг спати. У кишені залишилось кілька доларів. Я оцінив Чикаго після добрячого сну.
Вітер з озера Мічіган, боп у Петлі, довгі прогулянки Південним Холстедом і Північним Кларком і одна особливо довга прогулянка в джунглі після півночі, де мене переслідувала патрульна машина, вирішивши, що я -якийсь підозрілий персонаж. Тоді, в 1947-му, уся Америка шаленіла від бопу. Музиканти в Петлі грали круто, але якось утомлено, адже боп був десь між «орнітологічним» періодом Чарлі Паркера та іншим періодом, який почався з Майлза Дейвіса. І поки я там сидів, слухаючи той особливий звук ночі, яким боп став для всіх' нас, я думав про всіх моїх друзів з одного кінця країни до іншого та що всі вони на одному задньому дворі – бігають і метушаться. І вперше в житті, наступного дня, я поїхав на Захід. Був теплий і приємний день для автостопу. Аби вибратися з нестерпних чиказьких тягучок, я сів у автобус у Джоліет, Ілінойс, проїхав джоліетську в'язницю, пройшовся зеленими кривими вуличками, знайшов собі місце прямо на виїзді з міста і замахав рукою. Всю дорогу з Нью-Йорка до Джоліета я проїхав автобусом, витративши половину грошей.