Лише через деякий час я в повній мірі зрозумів, що саме робить Борис Якович: адже роботою зі мною він сам прискорює свою відставку. І одного разу я сказав йому:
— Знаєте, після тренера Гуляєва ви друга людина, в голосі якої я чую батьківські нотки. Я на все життя збережу до вас почуття глибокої вдячності.
— Не поспішай, Юрко, з висновками, — засміявся він. — Ти ще багато таких зустрінеш на своєму шляху.
Для мене настали особливо важкі дні. З дозволу тренера Г. Ласіна я перейшов на «тризмінне» щоденне тренування. Вранці на березі моря цілу годину виконував спеціальну зарядку. Опівдні босоніж грав з м’ячем на піску, робив короткі і швидкі пробіжки. А ввечері виходив на поле разом з усією командою.
Я помітно схуд і загорів. Але втоми не було. Навпаки, в кожній клітині мого тіла дзвеніла нова, напружена сила. Так мені вдалося до певної міри ліквідувати свою ахіллесову п’яту — фізичне відставання. Принаймні так мені здавалося, бо я ще й досі не уявляв собі, Що значить грати в класі «А».
І ось уже мій перший календарний матч. На тбіліському стадіоні команда «Зеніт» мала помірятись силою з футболістами команди ВМФ.
Скажу відверто: я розгубився. Ще ніколи я не відчував під ногами такий чудовий футбольний грунт, не бачив таких високих, вщент заповнених трибун, не чув такого незвичного шуму великого стадіону, не почував такої відповідальності за результати гри. І я грав, наче уві сні. Я був переконаний: роблю не те, що слід. Коли на трибунах вибухав сміх, мені здавалося, що це на мою адресу. І кров, як молот, важкими хвилями била мені в голову. Я знав, що після матчу мене чекає нищівний рознос.
І я був надзвичайно здивований, коли після гри старші товариші поздоровили мене з вдалим дебютом. Досі не знаю, були вони тоді цілком щирими чи ні. Від теплих слів ветеранів, від їх усміхнених очей я мало не розплакався. І тут же припустив помилку, яка також характерна для всіх юних: подумав, що все гаразд, що я знайшов себе і тепер уже завжди гратиму добре — саме так, як сподівалося керівництво команди, коли запрошувало мене до неї. Моя уява занесла мене так високо, що я втратив здатність (принаймні на певний час) об’єктивно оцінювати свою гру.
В наступному матчі наша команда зустрілася з ризькою «Даугавою». Я знову грав під номером «шість» і вже не сумнівався, що свого підопічного нейтралізую за всіма правилами футбольного мистецтва. Я прагнув переслідувати його буквально по всьому полю, як тінь. І дуже швидко відчув, що не справляюся з своїми обов’язками. Що трапилось — не розумів. Ноги підгиналися піді мною, я не знав, що робити далі — грати в зоні або щільно тримати «вісімку» суперника. Одне слово, я забув, чого мене вчили і не приносив своїй команді майже ніякої користі. І якщо «Зеніт» в той день зазнав жорстокої поразки з рахунком 1:4, то чимала вина за це лягала і на мене. «Все, — вирішив я, — кінець, тепер зі мною не будуть панькатись. Гуляєв був правий. Я ще не доріс до класу „А“. Мерщій назад, додому!»
Тепер я вже не сумнівався, що товариші по команді відвернуться од мене: навіщо я їм потрібний, коли граю так невдало? Адже під боком є ще Левін-Коган. Він, правда, набагато старший за мене, але значно досвідченіший. Поставлять його знов у півзахист і будуть шукати кращу, ніж я, заміну. Якби, думав я, мені доручили бути тренером команди, то саме так я і зробив би з бідолахою Войновим.
Але в поїзді до мене підсів воротар Леонід Іванов — гравець збірної СРСР. Він обійняв мене за плечі, тихо сказав:
— Мабуть, це через мене ми програли матч з таким великим рахунком.
Я здивовано подивився на нього, бо мені здавалося, що саме Іванов — гордість «Зеніта» — грав сьогодні краще за інших. В усякому разі я особисто не помітив у нього помилок. Він зрозумів мій погляд і, нахилившись до самого вуха так, щоб його не чув ніхто, крім мене, довірливо продовжив свою думку:
— Ось ти, мабуть, гадаєш: Іванов — воротар збірної команди країни і вже справжній бог у футболі. Дурниці. Скажу тобі по секрету, що я теж часто помилки припускаю. Розумієш? Якби ти знав, як часто навіть у досвідчених спортсменів трапляються прикрі зриви.
— Ну, і що ви робите в таких випадках?
Я з надією чекав його відповіді, бо вірив: зараз почую щось таке, що стане мені в пригоді на все життя, буде рецептом від усіх бід. Але Іванов сказав те, що я вже досить часто чув від інших, — цілком стереотипні слова:
— Я стискався, як пружина, і ще більше працював над собою, не знаючи втоми, не даючи собі передихнути. Аж поки не добивався свого.