Ми мали територіальну перевагу, але, як це часто буває в футболі, програвали — 1:2. Матч уже наближався до кінця, а м’яч уперто не йшов у ворота гостей. І раптом, опинившись на місці правого півзахисника, я побачив перед собою довгий відкритий «коридор», в кінці якого застигла постать румунського воротаря. Блискавично прийшло рішення: а що коли я сам…
Мій ривок був несподіваним для всіх. Пробігши метрів з десять, я ударив по м’ячу з такою силою, що він буквально просвистів повз воротаря і врізався в «дев’ятку». Гол!
Я не повірив власним очам. То був мій перший гол у серйозному футболі. І в ту ж мить я відчув таку насолоду, з якою ніщо не міг порівняти. Радість за нічийний рахунок змішалася в моєму серці з торжеством, яке охоплює людей, коли вони відкривають в собі щось нове, важливе для себе. Вперше я відчув справжню силу свого удару, зрозумів, що і я можу забивати голи, можу стати шостим нападаючим, можу і, мабуть, повинен віднині грати по-новому, відмовившись від існуючого для півзахисника стандарту.
Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно. Безумовно, і раніше півзахисники забивали голи. Проте для мене було важливе не те, що і я забив, а як саме забив. Адже можна взяти ворота суперника і випадково, добиваючи м’яч, що відскочив від рук воротаря, можна опинитись поблизу воріт в момент атаки партнерів і вдало підставити ногу під прострільний м’яч, від чого він сам влетить в сітку. Одне слово, можна по-різному забивати м’ячі. І все-таки ці голи я б вважав не зовсім повноцінними. Значно вагомішим буде гол, забитий з так званого стандартного положення, передбаченого комбінацією, в якій має взяти участь і півзахисник. Я подумав, що при опрацюванні далекого удару зможу вже спеціально підключатись до атак шостим нападаючим, а це, можливо, стане в пригоді моїй команді. Поки що я вчився руйнувати задуми своїх суперників. Тепер переді мною відкривалась можливість стати, так би мовити, і творцем гольових ситуацій, а можливо, і самих голів, і оскільки в мене права нога все-таки більше розвинута за ліву, то чи не варто мені змінити номер на своїй футболці з «6» на «5»?
Якраз у цей час з «Зеніт» прийшов новий тренер — Володимир Іванович Лемешев, і я поділився з ним своїми планами. Подумавши, він погодився зі мною, але висловив і серйозні побоювання:
— А чи не вийде так, що ти надто захопишся грою в нападі і забудеш про свої головні функції на полі? Чи вистачить у тебе сил робити безперервні ривки вперед і назад? Чи встигатимеш ти повертатись у свою зону після атаки? Чи не почне твій підопічний гуляти по полю, як по бульвару?
Що я міг відповісти!
— Не знаю, давайте спробуємо. Кінець кінцем, за всякий експеримент інколи доводиться і поплатитись. Хто знає, може, не такою вже дорогою буде ця плата.
Перевірку мали зробити за кордоном. Ми вирушали в турне по країнах Скандинавії. Першу гру повинні були провести в Хельсінкі проти збірної Фінляндії. Це було в 1953 році.
Але тоді мені не судилося не тільки перевірити себе в новій ролі, але навіть взагалі зіграти в першому матчі. Я злякався. Так, злякався. Хоч за моїми плечима був уже дворічний стаж виступів за команду майстрів. Я раптом відчув, що боюсь цієї гри. Я був уперше за кордоном. Наче чорна хмара, сплив у моїй пам’яті матч з «Даугавою», коли я так вірив у свої сили і, незважаючи на це, дуже підвів команду. Хіба таке не може трапитись і у Фінляндії? Ні, краще вже зовсім не грати, ніж грати погано. Мені треба придивитись до обстановки. Я не хочу бути баластом для колективу. І я чесно признався тренеру: боюсь, не ставте.
Так і зробили. Я сидів на лаві запасних гравців, дивився, як грають товариші, нервував. Зате пізніше, в Осло, ми зробили те, що було заплановано на Хельсінкі.
Звичайно, матч почався не з нашого експерименту. Насамперед ми постаралися «розгадати» незнайомого суперника, потім послідовно провели в його ворота три м’ячі. І тут було здійснено те, до чого готувалась уся лінія нашого нападу. Форварди розіграли багатоходову комбінацію на підступах до штрафного майданчика. Я тим часом залишався позаду. Поступово боротьба за м’яч почала пересуватись у лівий сектор поля, а наш правий край повільно проходив уперед по своєму місцю, тримаючи захисника господарів поля в напруженні. І ось окреслився той самий «коридор» між нападаючими нашої команди, який був потрібен мені для несподіваного ривка вперед. Я чомусь вигукнув «ха!» і одразу одержав пас. Не зупиняючи м’яча, «з ходу» пробив по воротах. Команда Осло була вимушена знов почати гру з центра поля.