— Еге, браток, — свиснув Всеволод Петрович, — та ти, я бачу, серйозно захворів. І хвороба твоя мені ясна: начитався пригодницьких романів — Фенімора Купера, Майн Ріда, Олександра Дюма…
— Я їх ще в п’ятому класі читав, — буркнув Федя.
— Тоді дозволь запитати, чим же ти цікавишся тепер? Ану лишень покажи, не ховай. — Вожатий узяв із Фединих рук потріпану книгу. — А-а, давній знайомий — Джеймс Кук, щоденники! — Всеволод Петрович посміхнувся. — Ну, брате, погані твої справи. Всі материки й океани давно відкриті, нанесені на карту, і назву кожен має…
— Ви глузуєте з мене! — вигукнув ображено Кудряш.
— І в гадці не маю, — відповів спокійно вожатий. — Сідаймо, друже, поговоримо. Я теж у твої роки захоплювався книгами про морські подорожі. Читав і про Кука, й про Магеллана, і про Колумба, мріяв завойовувати крижані простори Арктики, як Нансен і Амундсен, бачив себе поряд із Пржевальським, Лаптєвими, Дежнєвим… І ти гадаєш, мені не здавалося тоді, що запізнився я із своїм народженням, що все вже давно відкрито, всі подвиги звершено і для мене нічого не зосталося?..
— А хіба не так? — Федя глянув на Всеволода Петровича.
— В тому й річ, що все далебі не так! Поглянь, які славні, героїчні діла вершаться навколо тебе. Ми проникаємо в атомне ядро, зводимо небачені будови, змінюємо лице планети… І з кожним днем перед нами постають все нові й нові завдання. Ми тільки-но почали освоювати космос. Попереду польоти до найближчих планет, передусім — до Місяця, Венери, Марса… А там — відкриються шляхи до зірок, в інші зоряні системи…
— Еге ж, — обізвався Федя, — спробуй тепер що-небудь звершити. Он першого супутника запустили в тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому році, а вже через три роки Гагарін і Титов облетіли Землю. Доки я виросту, ракети відлітатимуть на Місяць, на Венеру і Марс так само регулярно, за розкладом, як зараз летять літаки з Києва в Москву чи в Ленінград.
— Хай так, — посміхнувся вожатий, — хай навіть до твого повноліття всю Галактику встигнуть дослідити… Та хіба тільки нею самою обмежиться людина? Ось візьми хоча б море. Чи все ми знаємо про нього? Найбільша глибина Світового океану біля одинадцяти кілометрів…
— Угу, в Маріанській западині, — кивнув Федя.
— Так от, людина вже проникла туди, але безмежні океанські простори ще ждуть своїх відкривачів. Безліч нерозгаданих таємниць ховає в своїх глибинах океан… А що ми знаємо про будову Землі? Менше, ніж про космос. Адже ми проникли в земну кору лише на кілька кілометрів! Це нікчемно мало порівняно з велетенським радіусом земної кулі… Скільки ще недосліджених гірських вершин, льодовиків, на які досі не ступала нога людини. Так що тобі нічого сумувати — вистачить на твій вік і цікавих досліджень, і незвичайних відкриттів, тільки б виріс ти допитливою і мужньою людиною, любив працю… А зараз відпочивай, набирайся сил. Скоро підемо в похід на шлюпках; артеківці запросили нас на зустріч із кубинськими піонерами.
— Справді? — зрадів Федя. — От здорово! А я ж, Всеволоде Петровичу, іспанську мову знаю.
— Невже? Звідки? — здивувався вожатий.
— Мене мама ще змалку вчила говорити по-іспанському. Вона в “Інтуристі” працює перекладачем…
— Чудово! Будеш у нас за перекладача. Збирайся мерщій і заходь до мене в намет. Призначаю тебе метеорологом нашої групи екскурсантів, візьмеш барометр.
— Єсть взяти барометр! — жваво, поморському відрапортував Кудряш.
— Молодець, умієш правильно відповідати, — вожатий потріпав побілілий, вицвілий на сонці Федин чуб. — Бачу, що бути тобі старшим на шлюпці “Дельфін”…
— Я? Старшим? — у Феді радісно застукало серце.
Розділ другий
Біля вогнища
Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний звичайнісінький пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Байдуже, що він злегка пахне димом-так навіть смачніше. А яка чудова печена картопля, та сама картопля — “піонерів ідеал”, — про яку співали в пісні ще в далекі двадцяті роки… Візьмеш її, гарячу, ще сирувату з одного боку й припалену з другого, перекидаєш із руки в руку, студиш, щоб прохолола, а від неї вже віє таким ароматом, що тільки слинка котиться…
А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, й, коли хочете, наполегливості, щоб скип’ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти мерщій хапаєшся за перекладину, на якій висить казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рот пахучий солодкий чай. Але що це?..
Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, шугнув у багаття. Засичало злісно вугілля, біла пара заклубочилась, здіймаючись стовпом догори. Усе пропало! Засмучений, ти береш порожній казанок і, вимастивши в сажу руки, під голосний регіт товаришів, тюпаєш у темряві до струмка.