Сидір Свиридович. Не журися, серце Євфросино! Хоч Гострохвостий i гарний, i розумний, кат його не взяв, але не тiльки свiту, що в вiкнi.
Євфросина. Ой боже мiй, ще й допiкають.
Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович. Оце, боже мiй!
Євфросина (встає й ходить по хатi). Ой, не допiкайте менi, дайте менi спокiй, йдiть собi до кiмнати.
Євдокія Корніївна виходить у пекарню,
Сидір Свиридович виходить до кiмнати.
Євфросина сама. Ходить по кiмнатi й думає.
Євфросина. Чи вже оце Оленка причарувала його своїми чорними очима? Вже не розумом, не язиком вона приворожила його… Чи вже ж у неї очi темнiшi, брови чорнiшi, лице бiлiше, нiж у мене? (Дивиться в дзеркало.) Оленка гарна, нiгде правди дiти: брови, як оксамит, як шовковi шнурочки, очi блискучi… Ой серце моє, серце моє! Нащо ж вiн приворожив моє серце своїми чорними кучерями, тими карими очима, тими розумними солодкими словами… (Падає на канапу й плаче. Схоплюється з канапи.)
Покинув мене для простої мiщанки, для перекупки, для дочки Горпини Скавичихи. Постiй же ти, Свириде Йвановичу! Не подарую тобi цього! Вмру - не подарую! (Бiгає по хатi.) Я тобi оддячу, не тепер, то в четвер. Я тобi докажу, хто я i що я! Я тобi докажу, що я - Євфросина Рябкова, а не якась Оленка Скавичiвна. (Бiгає по хатi.)
Євфросина i Євдокія Корніївна.
Євдокія Корніївна (виглядає з пекарнi). Євфросино! Євфросинко! Гострохвостий йде! Їй-богу, йде! Химка прийшла з льоху та й бачила, що вiн ввiйшов у нашу хвiртку. (Виходить.)
Євфросина сама.
Євфросина. Iде! (Тривожно.) Що ж менi робити, як iз ним говорити! Чи стоячи, чи сидячи, чи лежачи? Ага!! Прийму я його лежачи, як прийняла колись наша мадам у пансiйонi свого вусатого копитана. Я, на моє щастя, все чисто бачила у дiрочку. Вiн прийшов, а вона вхопила книжку, лягла собi на диванi та й читає, та й читає, i не дивиться на його. Потривай же, мосьє Гострохвостий! Виварю я тобi воду. (Хапає книжку й лягає на диванi.)
Євфросина й Гострохвостий.
Гострохвостий. Добривечiр, Євфросино Сидоровно!
Євфросина мовчить i читає.
Гострохвостий. Добривечiр вам! Низенько кланяюсь вам, Євфросино Сидоровно, аж до сирої землi! Що це ви читаєте? Певно, щось дуже, дуже цiкаве, коли й не можете одiрватись. (Сiдає коло Євфросини й заглядає у книжку.) Єруслан Лазаревич! Мабуть, дуже вчена, дуже розумна книжка, коли ви не можете одiрватись! (Заглядає в книжку.) Дуже вчена, дуже ласа рiч! (Встає й ходить по хатi.) Як же ваше здоров'я, ваше драгоцiнне здоров'я, Євфросино Сидоровно!
Євфросина мовчить i перегортує листки.
Гострохвостий. (знов сiдає й заглядає в книжку).
"Прекрасный Еруслан Лазаревич"… Дуже вчена рiч. (Встає й заглядає в кiмнату, в пекарню й кашляє. Тихо.) Е! Щось тут та є! Читає та читає, й слова не промовить до мене! Чи не знає вона, що я оце гуляв у Горпини та й дурив стару вiдьму, нiби я хочу сватати Оленку? Але хто ж оце принiс сюди звiстку? Не сама ж Горпина або сорока на хвостi! (голосно.) Євфросино Сидоровно! Чи не сердитесь ви чого на мене? Чи не обидив я вас чим, бувши у вас в гостях?
Євфросина схоплюється й ходить по хатi.
Гострохвостий встає, падає на канапу й затуляє очi руками.
Євфросина. Химко! Химко! Йди сюди та накури в хатi пахощами, бо так i тхне на всю хату гнилими кислицями, неначе тiтка Горпина тiльки що вийшла з хати. Пхе! Пхе!
Гострохвостий. (встає й ходить слiдком за Євфросиною). Вам щось наговорили на мене, просто таки набрехали на мене. Правда, Євфросино Сидоровно? Клянуся вам, божуся; не вiрте тому: все те брехня.
Євфросина. Рада б не вiрити, та треба вiрити.
Гострохвостий. Ви заговорили до мене! Який я щасливий, що почув ваш срiбний голосочок, Євфросино Сидоровно! За одно ласкаве слово дякую вам. (Кланяється.)
Євфросина. Не дякуйте, бо нема за вiщо. Менi не дуже потрiбно вашої дяки. Обiйдемось.
Гострохвостий. Ой Євфросино Сидоровно! Я б оддав половину свого вiку, щоб тiльки знати, за що ви караєте мене так тяжко! (Сiдає на стiльцi й затуляє очi долонями.)
Євфросина. Отак. Виплачтесь на похмiлля. В Оленки пили, а до мене прийшли похмелятись.
Гострохвостий. Хто вам набрехав, що я пив у Горпини Корнiївни?
Євфросина. Менi нiхто не брехав, ми з такiвських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю хату; зовсiм так, як од моєї тiтки Горпини. (Одмахується хусточкою.) Химко! Химко! Давай сюди курева.
Ті самі й Химка.
Химка (дме в покришку). Оце схотiлося вам того курева! Кахи! Кахи! Таке добре, аж у горлi душить! (Тихо.) Це все примхи! Хочеться їй цього курева, неначе велика панi! (Голосно.)Чи годi, чи ще?
Євфросина. Кури ще, поки не викуриш злого духа.
Химка. Та вже так накадила, що всi чорти повтiкали б з хати, якби тiльки були, не проти ночi згадуючи.
Євфросина. Коли не всiх викурила, то викуриш, може, хоч одного. Пхе! Пхе! Насилу перемогло тiтчин дух.
Химка виходить.
Євфросина й Гострохвостий.
Євфросина. Чи добре ж вам там гулялось, Свириде Йвановичу? Мабуть, було що їсти, пити й по колiнця в вiвсi бродити.
Гострохвостий. Ат, мусив зайти, коли стара затягла. Посидiв трохи, побалакав… Та хiба ж ви не знаєте, яке там балакання. Мiщанки попились, почали спiвати, потiм почали плакати, потiм почали лаятись. Насилу-силу втiк та оце прийшов до вас, щоб одвести трохи душу.
Євфросина. Сюди б то принесли свою душу… А може, ви покинули свою душу в тiтки?
Гострохвостий. Ви жартуєте, Євфросино Сидоровно. Їй-богу, жартуєте. Я своєї душi не покину будлi-де. Хiба покинув би її там, де буде ваша душа, Євфросино Сидоровно, там - i бiльше нiгде.
Євфросина. Чи гарно прибралася Оленка на той бал? Мабуть, надiла шовкову сукню, убралася в золото та в срiбло, натягла кринолiн отакелецький (показує), розпустила коафюру на головi, як гору. Ото шкода, що менi не довелось подивитись на Оленчин убiр.
Гострохвостий. Що це ви, Євфросино Сидоровно! Хiба ж ви не знаєте Оленки! Їй-богу, жартуєте! Хе-хе-хе!
Євфросина (з злiстю). Але правда, що вона гарна? Яке в неї бiле личко, неначе хто обсипав борошном. Якi в неї блискучi великi очi. А брови! Чи правда моя, Свириде Йвановичу?