— Прохоре-лободнику, — сказав Марко. — Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?
Глуха тиша зависла в печері. Німо дивився череп, шкірячи зуби, порожній і глухий. Я втер піт із чола, а Лаврентій ледь помітно всміхнувся.
— Він зволяє, — урочисто сказав Марко-печерник і бережно поніс черепа назад у яму.
Тоді зворухнувся зі свого місця Святоша й пішов до нас, а за ним, як тінь його, рушив нечутно отрок.
Вони стояли перед викопаною нішею, нас Святоша попросив віддалитися, що ми вчинили про око, бо зупинилися неподалік, відтак прослухали дивну їхню розмову.
— Хто з нас більше бажає цієї могили? — спитав різко Святоша.
— Могила кожному неприємна, — відказав отрок, — але ти, князю, живи, а мене тут поклади.
Зависла глибока тиша, і ми намагалися тихіше дихати, щоб не злякати цих двох.
— Хай буде, як хочеш! — урочисто проголосив Святоша. — Тобі принесуть сюди все, що потрібно для постригу. Лишайся тут.
Він пішов, і ми почули, яка важка його хода: кроки голосно розлунювались у темряві.
Отрок тим часом заплакав. Він плакав, схлипуючи, як дитина, і я раптом жахнувся: незбагненною любов'ю палав цей чоловік до Святоші. Ні я сам, ні брати по обителі мої, які стояли побіч мене і зацікавлено повитягали шиї, дослухаючись до того плачу, не були здатні на таку любов. Кожен з нас ніс свій хрест, траплялися навіть такі, що ділили з ближнім покуту, але хто з нас пішов би заради іншого в могилу? Мені жаско стало в цій темені, я тоді ще не думав, що прийде час і сам зійду сюди, щоб зачинитися отут заради оцього писання; тепер здається мені, що доля моя з отроком Петром подібна: він пішов у темінь в ім'я любові своєї, і я пишу все це також в ім'я любові. Він покладе тут свої кістки, щоб потім якийсь новий печерник вийняв його черепа із землі і розглядав при світлі скіпок, а я вчинив так само: хтось, може, колись вийме із землі цей пергамен і прочитає. Ми обоє згодилися на небуття, бо нас святими в цій обителі не назвуть, а нашим мощам не вклонятимуться. Вклонятимуться радше комусь такому, як Святоша чи Єремія, Марко чи Лаврентій. «Ось він, справжній подвиг, — подумав я тоді, — згодитися на небуття, згодитися на вічну тьму заради високого вогню, підтримувати який у грудях ми все-таки дерзаємо». Я слухав плач приреченого і плакав сам: хто зна, може, саме в той момент у мені проклюнулось щось таке, що потім стало непереборним бажанням і собі запалитися вогнем. «Ніколи не осуджуй, — сказав я тоді подумки, — а спробуй спершу зрозуміти!»
Марко— печерник від нас відійшов, а ми з Лаврентієм лишилися чекати. Відтак зійшли в печеру Никін-ігумен, Пимен-пісник, Ісая, Єремія Прозорливий, Ісакій-печерник, Агапіт-цілитель, Григорій-чудотворець, Микола, що став потім єпископом Тмутаракані, Нестор, що літописа написав, Григорій, творець канонів, Теоктист, що став потім єпископом Чернігівським, Полікарп, що Патерика потім склав, Онисифор, а з ними і сам Святоша. Кожен тримав у руці по свічці -несли вони з собою євангеліє, свиту, мантію, кукіль і все, потрібне для постригу.
— Хочеш бути пострижений? — спитав ігумен отрока, і ми побачили, як знову заплакав Петро.
— Господь покликав вас здійснити бажання мого серця! — сказав він.
— Брате! — озвався Єремія. — Припадаючи до цього святого жертовника і до святої дружини цієї, чи хочеш увійти у великий чернечий образ?
— Хочу, — сказав тихо Петро.
Тоді вони зробили все за приписом і за чином. Потім постригли його і надягли на нього мантію та кукіль і заспівали всі разом. Був то чудовий, сумний і величавий спів, бо тут, у печерах, голоси стали удвічі лункіші, а обличчя у світлі свічок були удвічі урочистіші. Я ж плакав, стоячи за спинами в цих достойників, бо мені почулося, що це відспівують живу святу душу, яка вже не уздрить неба й сонячного світла, бо не урочистий чин я тут прочував, а поховальний. Відтак побачив я обличчя отрока, якого тепер названо Данилом: воно вже не було залите сльозами, а мало в собі щось таке, що я бачив колись в обличчі того біснуватого, котрого лікував Лаврентій: очі його були незмірно розширені, болящі й скорбні. Світло від свічок падало, на нього; воно раптом засвітилося і стало безтінне. Дивилося на мене це лице, наче з образа зняте, і мені під горло іржавий клубок підкотився. «Ось він, — подумав я, — болящий і скорбний!»
Тільки Святоша не бачив тихої осяянності, якою цвіло обличчя його найвірнішого слуги й приятеля: погляд його лишався чорний і каламутний. Вуста його шепотіли молитву, а руки нервово сплітали й розплітали пальці.
Ігумен запалив свічку і подав її брату Данилу.
— Хай не згасає ця свічка сорок днів і ночей, — сказав він.
Вони розвернулись і пішли, волосся ж постриженого узяли з собою, зав'язавши у хустці.
Три місяці день у день, ніч у ніч перебував брат Данило в безперервному плачі. Ми приходили і якомога втішали й молилися за нього, але він не приймав нашої втіхи: сльози текли й текли з його повік. Недавно свіжий, круглий його видок пропав навіки, отрок худнув і занепадав, тільки ясні очі світилися добрим та чистим вогнем. Незабаром лице його пожовтіло й помертвіло, ніс загострився, а борода, якою обріс, була рідка й сива. За кілька місяців перетворився він на старця: лоб покраяли глибокі й густі зморшки, а руки висохли, як мощі. Святоша ні разу не відвідав свого слуги й приятеля, був-бо зайнятий ненастанним плетінням кошиків. Велику партію таких кошиків закупив брат його для уміцнення стін: в них насипали землю і вкладали рядами. А що кошиків поменшало, не мав спокою Святоша, та й ті служки, що возили йому лозу. Починав роботу зі світом сонця, а кінчав, коли в темряві годі побачити пруття… Приходило до воріт по ті кошики багато киян — слава про них розійшлася далеко. Тільки коли знову наплів їх стільки, що заставив ними по обидва боки дорогу і тим начебто нові ворота учинив, згадав Святоша про брата Данила. Звівся, обтрусив з колін уламки лози і, ледве соваючи ногами, — заклякли вони йому від безнастанного сидіння — почвалав до печер. Я саме вертався в той час із міста, бувши посланий ігуменом задля монастирських оборудок, тож наспів саме на той момент і зумів увійти в печери вслід за Святошею.