Він розводить руками, задира одну ногу в якійсь кожаній пантофлі і обводить очима своє лахмоття.
— Сам винуват... — похмуро говорить косий.
— Сам?.. — закидаючи картуза на потилицю, скрикує веселий: — Ех, брат!..
Але в цей час недалеко од дубів чується якийсь п'яний спів, і веселий спиняється, підводиться і, махнувши рукою, кричить:
— Вася!.. Василь Сафьянович! Пожалтє-с сюди! Всі озираються, тільки косий, серйозний і суворий, не ворушиться навіть.
По дорозі плентається якась невеличка фігура, боса, без спідньої сорочки, одягнена тільки в якесь жовто-зелене пальто і без шапки. Зачувши своє ім'я, вона зупиняється, пильно дивиться на валку і щось бурмоче. Потім підносить палець до носа і почина лукаво грози-тись, весь час гикаючи і хитаючись збоку вбік. І п'яне маленьке лице його з чорним носом і віями, з тоненькими синіми губами лукаво дивиться на всіх і посміхається.
— Та йди ж, Вася! — кричить веселий. Вася підходить, зупиняється коло валки і, взявшись руками за поли свого пальта, важно почииа розкланюватись перед всіма, схиляючи голову то на ліве плече, то на праве. Розкланявшись перед здивованою і мовчазною публікою, він подає веселому руку і, потрусивши її, зупиняється коло косого.
— Спасаєсся? — заклавши руки за спину під пальто і похитуючись, звертається він до його. Косий мовчки дивиться на його.
— Ти, Вася, розкажи йому, як треба спасатись, — говорить веселий.
— Спасатьця? — гикнувши, питає Вася. — Ето можна показать... Ето можна... Хм... Ето, брат...
Він почина мацать рукою коло кишені штанів, хитається, лукаво моргає до публіки і, нарешті, виймає пляшку монопольки. Подивившись на неї на світ, він обводить всіх веселими очима і, хитнувши на монопольку головою, говорить:
— Єсть!
Всі сміються, а коротенький чоловік крякає, спльовує і витирає вуса.
— Можна й спасаться вже? — пита хтось із валки.
— Хе-хе-хе! — сміється Вася і, перехиливши пляшку над ротом, почина смоктать горілку. Косий дивиться на його, і здається, що ніс його робиться ще більше похмурим. Всі слідкують за ними з усмішкою.
— Смотриш? — однімаючи пляшку од рота і не витираючись навіть, говорить Вася до косого. — Може, й ти хочеш спастись?.. Спасайсь! Ето, брат, вєрноє спасеніє...
— Смотрю і разсуждаю, — тихо почина косий, не зводячи з Васі строгого ока. — Чєлаєк старий, уже преклон-ний, а такими ділами занімається... Син на войні, кров свою проливаєть за нас, за вєру, отєчєство і любов.
— Врьош... За вєру, царя і отєчєство! — поправляє Вася.
— Син кров проливає, а отєц... ех!
— А отєц водку проливає! — додає Вася і, знов перехиливши пляшку, почина смоктать. Але зараз же, однявши її од рота, він нахиляється до косого і якимсь шепотом говорить: — Кров проливає? За вєру?.. (Пав-за). За царя? (Павза). За отєчєство? (Павза).
Всі ждуть. Вася підніма пляшку, шпурля нею об землю і злісно, по-московськи кінчає лайкою.
Всі регочуться.
— Ти, Вася, не той... не дуже...
— Що?! — озирається Вася. — Как? Не дуже?.. Ето почему так, позвольте вас спросить? Не полагається з такими словами на чиновників? А на міня полагається?.. Га?.. «Преклонний чєлаєк»? Сукини с-сини! От що!.. Мерзавці!.. Де мой син?.. Я тебе спрашую, де мой син?!
Усмішки на його лиці вже не видно. Щось болюче, суворе і злісне видається йому в очах і мокрих ще від горілки губах. Голос переривається якимсь нервовим дрижанням, і навіть гикавка десь щезає. Всі робляться серйознішими. Вася стоїть якийсь мент мовчки, важко дихаючи й сопучи носом, потім звертається до слухачів і, показуючи рукою на город, шепотить:
— Я — злодєй, я оскорбив Колю... Ето вєрно... Я його оскорбив... Я — злодєй, і ето вєрно... — Він зупиняється і, вдаривши себе в груди кулаком, скрикує: — Не... не я погубив Колю... Погубила його вєра і отєчєство!.. Да! І кров проливає... а я... От! — Він розставляє ноги, розгорта поли свого пальта і випина до них свої голі, жовто-брудні груди з якимись ямками, синяками і кущиками сивого волосся посередині. — Герой? А? — дивиться він грізним поглядом на всіх. — По самой первой моді?.. «Преклонний чєлаєк»! А ти мені скажи, почему я должен не пить? — раптом звертається він до косого, який похмуро дивиться кудись убік. — З какой надоб-ності ето нада? Га?
— Душа больше за водку... Душу нада любить, — з неохотою бурмоче косий.
Вася якийсь мент пильно дивиться на його, наче чекаючи далі, потім поволі поверта голову до слухачів і, хитнувши нею на косого, говорить:
— Хароший хлюст? а? «Душу любить»... Дак ти ж ублаготвори ету душу... Понімаєш? Ублаготвореніє дай!.. А чим ти можеш?.. — він озирається навкруги і, не знайшовши, сумно схиляє голову.
Всі мовчать.
— А був, братці, і я чєлавк... — з якоюсь кривою, жалкою посмішкою повертає він до всіх своє худе, знівечене лице. — Зарабатував по два цілкових у сутки. Всі Васілія Швайку знали... Да-а... Коля говорить:
«Я, папаша, тєрпеть не можу тиранів... Я люблю свободу...» А я йому в рило. За що?.. З любви! Накажи мінє бог, з любви! Боявсь, що в Сібір попаде... «Я, — говорить, — папаша, на вас не сердюсь, только ви мінє дуже обідєлі...» Так і говорить, їй-богу! Коля, значить, син мой єдінствений... «Ви, — говорить, — папаша, покланяєтесь тиранам, а я свободі... Я свободу люблю...» А?.. Хлюст?
Він озирає всіх своїми очима, в яких стоять сльози, і криво усміхається дрижачими, синіми губами.
— На Дальній Восток, значить, пішов? — питає хтось серйозно.
Вася мовчки хитає головою.
— Запасний, значить. Да... Много народу згубили сукини сини... Ето вєрно... Ну, та й не простив вас? Вася мовчить, потім тихо говорить:
— Я не просив... З гордості... Думаю, нехай он просить мінє... А його й забрали... Дак я й загуляв...
— Вроді, как сіціліст, значить, ваш син?.. Коля те-тот?..
Вася хутко дивиться на запитувача, якогось худого не то міщанина, не то робітника з пристані, і мовчки одвертається.
— Сіціліст не сіціліст, а парень маладця був, — зітхнувши, говорить веселий. — Тільки ти, Вася, не журись! Нехай ті журяться, що гроші мають... Не зітхай, як нема, то й так нехай!.. А Коля тоже, брат, душу в серці має... Он должон понімать... От і край!..
З базару чути якийсь крик, шум, голосні балачки. Всі озираються.
— «Я, — говорить, — папаша, не боюсь ніково...» — знов почина Вася, але його вже не слухають і дивляться до рундуків, куди починають збігатись хлопці, дівчата, дядьки, весь нудьгуючий, чекаючий люд.
— Що там таке?.. Диви, драка, — сміється хтось.
— Ану, гайда!..
Всі рушають до рундуків, від яких назустріч їм суне валка заробітчан, а посередині їх чоловік двадцять якихсь людей в синіх, чорних, сірих сорочках, в якихсь засмальцьованих піджаках, в шляпах, картузах, з чорними, у сажі руками й обличчями. Вони голосно говорять і між собою, і з заробітчанами і показують головами й руками на берег, де викочують дуби. Деякі зупиняються і пильно дивляться назад.
— Товариші! — кричить якийсь чорний, як циган, рябий і присадкуватий чоловік. — Не подпускать поліцію!.. Прямо бєй і больше нічево!
— Камнями! — підхоплює чийсь другий голос.
— Та не розбігатьця!
Заробітчани здивовані: що за люди? Звідки? Чого вони тут? Що їм треба?
— Забастовка, брат! Понімаєш, забастовку дєла-єм... — пояснює один з них високому парубкові в широченному брилі і з товстими губами. І біляве лице його, замазане сажею, пильно і добродушно дивиться на заробітчан. Парубок хитає головою, але не дуже помітно, що все зрозумів.
— Весь город бастує... Заводи, фабрики, мастерські. Понімаєш?..
Дівчата заглядають через плечі парубка і серйозними, великими очима слідкують за білявим.
— Робочі, значить... Хотять, щоб плату більшу давали, щоб харчували добре, щоб обращались з робочими хорошо... Ви ж тоже робочі?
— А ну да!..
— На заробітки йдете?
— Атож...
— Ну от! А тепер ми йдемо он туди, до берега, щоб і на пристані забастували... Як всі покинуть робити, тоді хазяйни уступлять нам...