Пролунав дзвінок у двері. За хвилину до спальні увійшов Лі, а за ним слідом — медсестра, міцна кремезна жінка з густими чорними бровами. Разом зі своєю валізкою вона внесла полегшення.
— А де мій хворий? Ага, ось він де! Та у вас чудовий вигляд! Мені тут і робити нема чого! Може, підведетесь і самі за мною доглянете, он який ви молодець! Хочете доглядати за мною, сильний, красивий чоловіче?
Вона просунула м’язисту руку під плечі Адама, легко припідняла його, щоб укласти вище, і, притримуючи його голову правою рукою, лівою підбила подушки і вклала його на них.
— Прохолодні подушки,— похвалила вона.— Любите прохолодні подушки, га? А тепер покажіть мені, де тут у вас ванна кімната? Маєте підкладне судно? Можете тут поставити мені розкладне ліжко?
— Напишіть список,— попросив Лі.— І якщо вам знадобиться будь-яка допомога — з ним...
— Яка там ще допомога? Ми з ним чудово упораємося, правда, золотко?
Лі й Кел вийшли до кухні. Лі сказав:
— Поки вона не прийшла, я збирався примусити тебе приготувати якусь вечерю,— знаєш, є люди, які їдять і в горі, і в радості. Упевнений, що вона саме така. А ти хочеш — їж, хочеш — не їж.
— Якби ти спробував мене примусити, мене б знудило,— всміхнувся Кел.— Але якщо ти так ставиш питання, гадаю, я зроблю сандвіч.
— Ти не можеш їсти сандвіч.
— Але я хочу.
— Все завжди відбувається у якійсь обурливій формі,— сказав Лі.— Навіть огидно, що всі діють приблизно однаково.
— Не хочу я сандвіча. А фруктових тістечок не залишилося?
— Ціла купа — у хлібниці. Але вони, мабуть, просочилися полуницями.
— Я люблю, коли вони просочені.
Кел поставив перед собою на стіл повну тарілку.
До кухні увійшла медсестра.
— Нічогенькі на вигляд,— похвалила вона, ухопила одне тістечко, відкусила шматок і далі говорила з набитим ротом.— Можна зателефонувати до аптеки Кроу і замовити все, що мені потрібно? А де телефон? Де ви тримаєте чисту білизну? Де розкладне ліжко, яке ви збиралися мені поставити? Ви вже прочитали цю газету? То де, кажете, телефон? — вона узяла ще одне тістечко і вийшла.
— Він з тобою говорив? — обережно спитав Лі.
Кел похитав головою, і все хитав і хитав, ніби не міг зупинитися.
— Усе буде жахливо. Але лікар має рацію. Можна витримати все. Ми — дивовижні істоти в цьому сенсі.
— Тільки не я,— голос Кела звучав рівно й мляво.— Я цього не витримаю. Ні, не витримаю. Не зможу. Мені доведеться... доведеться...
Лі міцно стиснув його зап’ясток.
— Ах ти нікчема! Погань мерзенна! Навколо тебе стільки доброти, а ти... не смій навіть припускати щось подібне! Ти гадаєш, що твоя скорбота більша за мою?
— Це не скорбота. Я йому розказав, що наробив. Я убив свого брата. Я убивця. Він тепер знає.
— Він так сам тобі сказав? Кажи правду — він це тобі сказав?
— Йому не треба було говорити. Це у нього в очах. Він сказав це очима. Мені від цього нікуди не втекти — немає на землі такого місця.
Лі зітхнув і відпустив руку Кела.
— Келе,— терпляче промовив він,— послухай мене. В Адама вражені мозкові центри. Те, що ти бачиш у його очах, може бути просто тиском на ту частину мозку, яка керує зором. Пам’ятаєш — він не міг читати. Справа була не в очах — то був тиск. Ти не знаєш, звинувачує він тебе чи ні. Ти цього не знаєш.
— Він мене звинуватив. Я знаю. Він сказав, що я — убивця.
— Тоді він тобі пробачить. Обіцяю.
У дверях виросла медсестра.
— Що ти там обіцяєш, Чарлі[68]? Мені ти обіцяв чашку кави.
— Зараз приготую. Як він?
— Спить, як дитина. У цьому домі знайдеться щось почитати?
— А чого б вам хотілося?
— Чогось такого захопливого.
— Я принесу вам каву. І маю доволі відверті записки однієї французької королеви. Можливо, вони занадто...
— Принесеш їх мені разом з кавою,— наказала вона.— А чому б тобі трохи не поспати, синку? Ми з Чарлі за всім припильнуємо. Не забудь про книжку, Чарлі.
Лі поставив кавник на газову конфорку. Потім підійшов до столу.
— Келе! — сказав він.
— Чого тобі?
— Іди до Абри.
2
Стоячи на охайній веранді, Кел тиснув пальцем на дзвінок, поки не спалахнула яскрава лампа, не проскреготав нічний засув і не визирнула місіс Бейкон.
— Мені треба побачити Абру,— сказав Кел.
— Не можна. Абра вже пішла спати. Іди звідси.
— Кажу вам, що мені треба побачити Абру,— закричав він.
Почувся голос містера Бейкона:
— Хто там? Що там таке?
— Нічого, повертайся у ліжко. Ти хворий. Я сама впораюся.— Вона знову заговорила з Келом.— Іди геть з нашої веранди. І якщо ще раз подзвониш, я викличу поліцію. Чуєш, іди геть!
Двері грюкнули, засув заскреготів, яскравий ліхтар згас.
Кел усміхнувся в темряві, уявивши, як припхається Том Мік і скаже: «Привіт, Келе. Що це ти надумав?»
Місіс Бейкон закричала зсередини:
— Я тебе бачу! Іди геть! Негайно!
Кел поплентався мощеною доріжкою і звернув у бік свого дому, але не пройшов він і одного кварталу, як його наздогнала Абра. Вона захекалася від бігу.
— Я вийшла чорним ходом,— пояснила вона.
— Вони побачать, що тебе немає.
— Мені байдуже.
— Справді?
— Так.
— Абро,— сказав Кел,— я убив свого брата, а мого батька через це паралізувало.
Вона узяла його руку і міцно стиснула.
— Ти що, не почула мене?
— Почула.
— Абро, моя мати була повія.
— Знаю. Ти мені казав. А мій батько — крадій.
— У мені її кров, Абро. Невже ти не розумієш?
— А у мені — його кров,— відповіла Абра.
Вони йшли далі мовчки, і він намагався опанувати себе. Віяв холодний вітер, і вони прискорили крок, щоб зігрітися. Проминули останній вуличний ліхтар на самій околиці Салінаса, і попереду були темрява і небрукована дорога, липка від чорної глини.
Тротуари і вуличні ліхтарі зосталися позаду. Під ногами хлюпала слизька весняна багнюка, ноги лоскотала мокра від роси трава.
— Куди ми йдемо? — спитала Абра.
— Я хотів утекти від батькових очей. Вони так і стоять переді мною. Заплющу очі — а бачу їх. І завжди бачитиму. Мій батько помре, але його очі так і дивитимуться на мене, нагадуватимуть, що я убив свого брата.
— Ти його не убивав.
— Убив. І його очі мені сказали — ти убив.
— Не говори так. Куди ми йдемо?
— Трохи вперед. Там канава і насосна станція — і верба. Пам’ятаєш ту вербу?
— Пам’ятаю.
— Гілки нахиляються, як шатро, і їхні кінчики торкаються землі,— сказав він.
— Знаю.
— Після уроків — у сонячні дні — ви з Ароном розсували гілки і заходили всередину, і ніхто не міг вас бачити.
— Ти за нами стежив?
— Звісно, стежив.— І Кел додав: — Я хочу, щоб ти увійшла у те вербне шатро зі мною. Ось чого я хочу.
Абра зупинилася і зупинила його.
— Ні,— сказала вона.— Це неправильно.
— Ти не хочеш увійти туди разом зі мною?
— Ні, не хочу — якщо ти втікаєш. Так я не хочу.
— Тоді я не знаю, як бути. Що мені робити? Скажи, що мені робити?
— А ти послухаєшся?
— Не знаю.
— Ми повертаємося назад,— сказала вона.
— Назад? Куди?
— В дім твого батька,— відповіла Абра.
3
Їх залило світло з кухні. Лі запалив духовку, щоб прогріти прохолодне повітря.
— Вона змусила мене прийти,— сказав Кел.
— Ясна річ, змусила. Я так і знав.
— Він і сам би прийшов,— зауважила Абра.
— Не відомо,— відповів Лі.
Він вийшов з кухні й за мить повернувся.