— Ще спить,— сповістив він. А тоді поставив на стіл керамічну пляшечку і три прозорі порцелянові чашечки.
— Я їх пам’ятаю,— сказав Кел.
— Саме собою,— Лі розлив темну рідину.— Трошки відсьорбніть і затримайте на язику.
Абра обіперлася ліктями об стіл.
— Допоможіть йому,— попросила вона.— Ви вмієте приймати життя, Лі. Допоможіть йому.
— Не знаю, вмію я приймати життя чи ні,— відповів Лі,— у мене ніколи не було можливості спробувати. Я завжди виявлявся... не менш непевним, але менш здатним упоратися з непевністю. Мені доводилося лити сльози — на самоті.
— Лити сльози? Ви лили сльози?
— Коли помер Сем Гамільтон,— почав Лі,— всесвіт згас, як свічка. Я знову запалив цю свічку, щоб бачити його прекрасні творіння, і я бачив, як його дітей шпурляє, і рве, і руйнує якась мстива сила. Відчуйте нг-ка-пі у себе на язику.
За мить він провадив:
— Мені довелося самому розбиратися у своїх дурощах. Ось мої дурощі: я вважав, що добрі люди гинуть, а злі виживають і процвітають. Колись я думав, що сердитий і роздратований Бог вилив розплавлений вогонь зі свого тигля, щоб знищити або очистити своє невеличке глиняне створіння. Я думав, що успадкував як шрами від того вогню, так і гріховність, яка той вогонь викликала,— все успадковується, думав я. Все успадковується. Ти відчуваєш те саме?
— Мабуть, так,— відповів Кел.
— Не знаю,— відповіла Абра.
Лі похитав головою.
— Це не дуже добре. Це не дуже добрі думки. Можливо...— і він замовк.
Кел відчув тепло напою у себе в грудях.
— Можливо що, Лі?
— Можливо, ти дізнаєшся, що кожна людина у кожному поколінні запалюється власним вогнем. Хіба майстер, навіть у похилому віці, втрачає бажання виготовити ідеальну чашку — тонку, міцну, прозору? — він подивився на світло крізь свою чашечку.— Всі недосконалості та гріхи згоряють, вони готові перетворитися на щось прекрасне, а за цим прийде новий вогонь. А тоді або накопичиться шлак, або те, чого безнастанно прагне людство,— досконалість.
Він осушив свою чашку і голосно промовив:
— Слухай мене уважно, Келе. Можеш ти уявити, що той, хто нас створив, припинить робити спроби?
— Я не можу цього збагнути,— сказав Кел.— Поки що не можу збагнути.
З вітальні почулися важкі кроки медсестри. Вона виросла в дверях і подивилася на Абру, яка сиділа за столом, підперши долонями щоки.
— У вас є графин? — спитала медсестра.— Таких хворих мучить спрага. Мушу мати під рукою воду. Розумієте, вони дихають ротом.
— Він прокинувся? — Лі подав їй графин.
— Так, прокинувся і, схоже, відпочив. Я йому вимила обличчя, зачесала волосся. Він — приємний пацієнт. Намагався мені всміхнутися.
Лі підвівся.
— Ходімо, Келе. І я хочу, Абро, щоб ти також пішла з нами. Ти мусиш піти.
Медсестра наповнила графин під краном і підтюпцем побігла попереду них.
Коли вони всім натовпом увійшли до спальні, Адам високо лежав на подушках. Його білі руки були витягнуті вздовж тіла долонями вниз, і жили від кісточок до зап’ястків сильно напружилися. Лице він мав воскове, гострі риси загострилися ще більше. Він повільно дихав крізь напіврозтулені бліді губи. У блакитних очах відбивалося світло нічника, що горів у нього над головою.
Лі, Кел і Абра стали біля узніжжя ліжка, й очі Адама переходили з обличчя на обличчя, і губи ворухнулися, немов у привітанні.
— От молодець,— сказала медсестра.— Гляньте, який він гарненький. Він моє золотко. Він моє сонечко.
— Замовкніть! — звелів Лі.
— Я не дозволю втомлювати мого пацієнта.
— Вийдіть з кімнати,— сказав їй Лі.
— Я буду змушена поскаржитися лікарю.
Лі різко обернувся до неї.
— Вийдіть і зачиніть по собі двері. Ідіть пишіть свою доповідну.
— Я не звикла виконувати накази якогось китайози.
— Негайно забирайтеся і зачиніть двері,— наказав Кел.
Вона хряснула дверима, не надто сильно, а просто щоб продемонструвати свій гнів. Адам моргнув від цього звуку.
— Адаме,— покликав Лі.
Широко розплющені блакитні очі пошукали, звідки йде голос, і нарешті зустрілися з чорними блискучими очима Лі.
— Адаме,— сказав Лі.— Не знаю, що ти чуєш і що розумієш. Коли в тебе заніміла рука й очі твої відмовилися читати, я вивчив про цю хворобу все, що тільки можливо. Але дечого не знає ніхто, крім тебе. Можливо, десь отам, за очима, ти кмітливий і меткий. Можливо, ти перебуваєш у сірій сонній плутанині. Можливо, ти, як новонароджена дитина, сприймаєш тільки світло й рухи. У тебе ушкоджено мозок, і, можливо, ти став зовсім іншим. Твоя доброта могла перетворитися на злобність, твоя відверта чесність могла стати дратівливою й аморальною. Ніхто цього не знає, крім тебе. Адаме! Ти мене чуєш?
Блакитні очі моргнули, заплющилися, потім розплющилися.
— Дякую, Адаме,— сказав Лі.— Я знаю, як тобі важко. Але я хочу попросити тебе зробити дещо значно важливіше. Ось твій син Калеб — твій єдиний син. Подивися на нього, Адаме!
Бліді очі дивилися, поки не знайшли Кела. Пересохлі губи Кела ворушилися, але він не міг промовити й звука.
Знову заговорив Лі.
— Не знаю, скільки ти проживеш, Адаме. Можливо, довго. Можливо, лише годину. Але син твій житиме. Він одружиться, і його діти залишаться єдиним слідом по тобі,— Лі витер пальцями сльози.— Твій син зробив у гніві одну річ, Адаме, тому що вважав, що ти його зрікся. Внаслідок його гніву його брат і твій син загинув.
— Лі... як ти можеш! — прошепотів Кел.
— Це необхідно,— відповів Лі.— Необхідно, навіть якщо воно його вб’є. Я маю вибір,— він сумно всміхнувся і процитував: «Якщо це провина, це моя провина».
Плечі Лі розправилися. Він промовив твердо:
— Твого сина мучить провина — велика, тяжка провина, така, що він не може перенести. Не знищуй його своїм зреченням. Не знищуй його, Адаме.
У Лі перехопило подих.
— Адаме, дай йому своє благословення. Не залишай його на самоті з цією провиною. Адаме, ти мене чуєш? Дай йому своє благословення!
В очах Адама спалахнув нестерпний, жахливий блиск, і він заплющив очі й не розплющував. Між бровами залягла зморшка.
— Допоможи йому, Адаме, допоможи йому! — благав Лі.— Дай йому шанс. Нехай він звільниться. Тільки цим людина відрізняється від тварини. Звільни його! Благослови його!
Здавалося, ліжко аж труситься від напруженості. Дихання Адама прискорилося від зусиль, і тоді дуже повільно його права рука піднялася — піднялася на дюйм і знову впала.
Обличчя в Лі зовсім знесилилося. Він зробив крок до ліжка й обтер спітніле лице хворого краєчком простирадла. Він дивився на Адамові заплющені очі.
— Дякую тобі, Адаме,— прошепотів він,— дякую тобі, друже. Ти можеш ворушити губами? Склади їх так, щоб вийшло його ім’я.
Адам дивився з виснаженням хворого. Він ворухнув губами, нічого не вийшло, тоді він спробував ще раз. Легені його наповнилися повітрям. Він видихнув повітря у зітханні. І слово, яке він прошепотів, здавалося, повисло у повітрі:
— Тімшел!
Очі його склепилися, і він заснув.
...привертає й утримує захоплену увагу читача з першого розділу до останнього.
Вигадка і міф... дивний і оригінальний витвір мистецтва.
...можливо, це найкраща книжка з усіх, що ми читали!