Поблизу Таллагассі його схопили люди шерифа, визнали волоцюгою і відправили у дорожню бригаду. Саме в такий спосіб будували дороги. Його засудили на шість місяців. Потім відпустили і тут-таки знову затримали на шість місяців. Так він дізнався, що люди вважають інших людей звірами і що ладнати з ними можна, лише ставши звіром самому. Чисте обличчя, відкрите обличчя, погляд просто у вічі — все це привертало увагу, а привернена увага закінчувалася покаранням. Адам думав про те, як чоловік, який учиняє щось гидке й жорстоке, шкодить сам собі й мусить покарати іншого за цю шкоду. Працювати під наглядом озброєних вартових, бути прикутим на ніч до ланцюга за гомілку — то були прості заходи перестороги, але безжальні побої канчуком за найменший прояв волі, за найтоншу дещицю гідності, схоже, виказували, що охорона боїться арештантів, а зі свого армійського досвіду Адам знав, що налякана людина — звір небезпечний. І Адам, як усі в цьому світі, боявся того, що можуть зробити побої з його тілом і духом. Він зігнав зі свого обличчя будь-який вираз, а з очей — будь-який блиск і став майже безмовним. Пізніше він дивувався не стільки тому, що з ним таке сталося, скільки тому, що він зумів пережити це, причому з мінімумом болю. Це ж просто тріумф самовладання — бачити, як людину лупцюють, допоки у неї на спині крізь порепані м’язи не проступить щось біле і волого-блискуче, і не виявляти й тіні жалості, гніву, цікавості. Й Адам цього навчився.
Після перших кількох секунд людей не стільки бачиш, скільки відчуваєш. Під час свого другого засудження до дорожніх робіт у Флориді Адам звів свою особистість до нуля. Він не робив зайвих рухів, не видавав вібрацій, став майже невидимкою. А коли охоронці вже не відчували його, вони його більше не боялися. Вони призначали його прибирати у таборі, роздавати баланду арештантам, носити воду.
Адам дочекався, коли до закінчення його другого терміну залишалося три дні. Одразу по опівдні він приніс у відрах води й пішов знову до річки принести ще. Він набив відра камінням і потопив їх, потім занурився у воду і довго плив за течією, відпочивав і плив далі. Він плив, аж доки вже в сутінках не знайшов під самим берегом місця, зарослого кущами. З води він не вилізав.
Пізно вночі він почув, як обома берегами пробігли собаки, пущені на його пошуки. Він заздалегідь натер собі волосся зеленим листям, щоб відбити людський запах. Сидів у воді так, що над поверхнею лишалися тільки ніс і очі. Вранці собаки повернулися, байдужі, а охоронці надто втомилися, щоб ретельно обстежити береги. Коли вони всі вшилися, Адам витяг з кишені промоклий шматок смаженого сала і з’їв його.
Він вишколив себе не квапитися. Більшість утікачів попадається, бо вони біжать. Адам цілих п’ять днів долав невелику відстань до Джорджії. Він не ризикував і тримав свою нетерплячість під залізним контролем. Його самого дивувала ця здатність.
На околиці Валдости у Джорджії він пролежав у схованці далеко за опівніч, а там просочився до міста, як тінь, прокрався до чорного ходу дешевої крамнички, обережно вийняв віконне скло, так щоб шурупи засуву легко вийшли з розсохлих на сонці пазів. Потім поставив засув на місце, але вікно залишив відчиненим. Йому доводилося діяти у місячному сяйві, яке ледь пробивалося крізь брудні вікна. Він украв пару дешевих штанів, білу сорочку, чорні черевики, чорний капелюх і цератовий плащ, і все те приміряв, щоб пасувало за розміром. Він змусив себе пересвідчитися, що все залишає в порядку, і виліз у вікно. Він обрав тільки те, що було там у великій кількості. На касу і не подивився. Обережно зачинив вікно і в місячному сяйві прокрадався з тіні в тінь.
Пролежав у схованці цілий день, а вночі пішов шукати собі їжу — ріпку, декілька колосків пшениці з плетеного кошика, пару збитих вітром яблук,— таке, що ніхто не шукатиме. Він потер черевики піском і зібгав плащ, щоб вони не видавалися новими. Це сталося за три дні до дощу, який був так йому потрібен, чи то пак він думав, що потрібен.
Дощ пішов надвечір. Адам скоцюбився від плащем, чекаючи на темряву, і коли вона впала, вирушив крізь мокру ніч до містечка Валдоста. Він нап’яв свого чорного капелюха по самі очі й запахнув на шиї жовтий плащ. Прийшов на станцію і пильно вгледівся у залите дощем вікно. Касир у зеленому кашкеті й чорних сатинових нарукавниках розмовляв, перехилившись через стійку, з приятелем. Збігло не менше двадцяти хвилин, поки той приятель пішов. Адам простежив, як він пройшов пероном. А там глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, й увійшов усередину.
2
Карл рідко отримував листи. Бувало, він тижнями не зазирав на пошту. В лютому 1894 року, коли з адвокатської фірми у Вашингтоні надійшов товстий пакет, поштар вирішив, що це справа серйозна. Він сам подався на ферму Трасків, знайшов Карла, який рубав дрова, і передав йому пакет. А оскільки він стільки потрудився, то й залишився дізнатися, про що йдеться в листі.
Карл дозволив йому залишитися. Дуже уважно прочитав він усі п’ять сторінок, потім перечитав їх знову, беззвучно ворушачи губами. Склав листа і попрямував до будинку.
Поштар гукнув йому вслід:
— Щось трапилося, містере Траск?
— Помер мій батько,— відповів на ходу Карл, увійшов до хати і причинив двері.
— Він страшенно засмутився,— розповідав потім на селі поштар.— Просто страшенно. Закритий чоловік. Багато не базікає.
У хаті Карл запалив світло, хоча ще не стемніло. Поклав лист на стіл і помив руки, перш ніж всівся перечитати листа ще раз.
Не знайшлося нікого послати йому телеграму. Адвокати натрапили на його адресу серед батькових паперів. Їм було дуже шкода — вони висловили свої співчуття. А ще вони були неабияк схвильовані. Коли вони складали заповіт Траска, то гадали, що він залишить своїм синам кількасот доларів. Принаймні схоже було, що більше він нічого не мав. Коли ж вони переглянули його банківські рахунки, з’ясувалося, що він тримав понад дев’яносто три тисячі доларів у банку і ще десять тисяч у надійних цінних паперах. Тоді в них змінилася думка про містера Траска. Люди з такими грошима вважаються багатіями. Їм нема про що хвилюватися. З цього можна розпочинати династію. Адвокати привітали Карла і його брата Адама. Згідно з заповітом, повідомляли вони, гроші мають бути поділені в рівних частках. Після грошей вони перерахували особисте майно небіжчика: п’ять парадних шпаг, подарованих Киру на різних військових з’їздах, молоток голови зборів, виготовлений з маслинового дерева, з золотою дарчою табличкою, масонський амулет для годинника з діамантовою вставкою між ланками, срібний годинник, ціпок із золотим набалдашником тощо.
Карл ще двічі перечитав листа і підпер голову руками. Він думав про Адама. Він хотів, щоб Адам повернувся додому.
Карл був спантеличений і млявий. Він розпалив вогонь, поставив пательню і поклав на неї товсто накраяні шматки солонини. Потім знову пішов подивитися на листа. Раптом схопив його і сховав у шухлядку кухонного столу. Він вирішив відкласти всю ту справу на потім.
Звісно, ні про що інше він думати не міг, думки повільно рухалися по колу і поверталися до відправного пункту: звідки батько узяв ті гроші?
Коли дві події мають щось спільне — чи по суті, чи в часі й просторі, ми радісно доходимо висновку, що вони подібні, і з такої передумови творимо диво і зберігаємо для оповідей. Карлові досі ніколи не доставляли листи на ферму. За кілька тижнів по тому на ферму прибіг хлопчик і приніс телеграму. Карл завжди поєднував той лист і ту телеграму, як ми поєднуємо дві смерті й передбачаємо третю. Він поспішив на сільську залізничну станцію з телеграмою в руках.
— Послухайте, що тут пишуть,— сказав він телеграфісту.
— Я вже читав.
— Читали?
— Вона ж прийшла по телеграфу,— пояснив телеграфіст.— Я записав.
— Так, звісно. «Терміново висилай сто доларів. Їду додому. Адам».
— Вислано з оплатою по доставці,— зауважив телеграфіст.— Ви мені винні шістдесят центів.
— Валдоста, штат Джорджія — ніколи не чував.