Коли прийшли іспанці, вони почали давати імена всьому, що бачили. То є перший обов’язок будь-якого першопрохідця — обов’язок і привілей. Треба назвати об’єкт, перш ніж занести його на свою саморобну мапу. Звісно, вони були люди релігійні, а хто вмів читати, писати, занотовувати події і малювати мапи — то були невблаганні, невтомні священики, які мандрували разом з вояками. Ось чому перші топоніми були імена святих або найменування релігійних свят, які відзначалися на стоянках. Святих багато, але й вони не безкінечні, тому ми знаходимо повтори у перших назвах. Ось що ми маємо: Сан-Мігель, Святий Михаїл, Сан-Ардо, Сан-Бернардо, Сан-Беніто, Сан-Лоренцо, Сан-Карлос, Сан-Францискіто. А потім свята — Натівідад, тобто Різдво; Насімієнте, тобто Народження; Соледад, тобто Самотність. А ще місця називалися залежно від настрою експедиції на той час: Буена-Есперанца — Добра Надія; Буена-Віста — бо вид був гарний; або Чуалар, бо воно було миле. Слідом пішли описові назви: Пасо-де-лос-Роблес — через дуби, що там росли; Лос-Лаурелес — через лаври; Туларсітос — через очерет на болоті; і Салінас — бо луг там був білий, як сіль.
Далі місця почали називатися іменами звірів і птахів: Габіланес — через яструбів, що літали у тих горах; Топо — через кротів; Лос-Гатос — через диких котів. Іноді підказка приходила від особливості самого місця: Тассахара — чашка й тарілочка; Лагуна Сека — сухе озеро; Корраль де Терра — земляна огорожа; Параїсо — бо було схоже на рай.
А потім прийшли американці — ще жадібніші, бо їх було ще більше. Вони відбирали землі, переробляли закони, щоб закріпити свої права. І через усю землю простяглися фермерські угіддя, спершу в долинах, згодом на гірських схилах,— невеличкі дерев’яні будиночки, криті трісками мамонтового дерева, корралі з розщеплених жердин. Де тільки з-під землі вигулькував струмочок, там миттєво виростала хатка, і родина росла й розмножувалася. На подвір’ях висаджувалися черешки червоної герані та трояндових кущів. Замість звірячих стежок виникали сліди від коліс возів, а серед жовтої гірчиці ширилися поля кукурудзи, ячменю і пшениці. Що десять миль на битому шляху траплялися крамниця і кузня, і вони становили ядро майбутніх містечок — Бредлі, Кінг-Сіті, Грінфілд.
Американцям більше, ніж іспанцям, подобалося називати місця іменами людей. Коли долини отримали свої назви, місця почали називатися на честь подій, що там відбувалися, і для мене це найзахопливіше з усіх імен, тому що кожне ім’я натякає на якусь забуту історію. Я думаю про Больса-Нуева — «новий гаманець»; Морокохо — «кульгавий мавр» (хто він такий і як там опинився?); Каньйон Шаленого Коня, і Щабель Мустанга, і Каньйон Розхристаної Сорочки. Назви місць несуть відбиток людей, які їх вигадали: побожний чи безбожний, описовий, поетичний або зневажливий. Можна назвати будь-яке місце Сан-Лоренцо, але Каньйон Розхристаної Сорочки чи Щабель Мустанга — то зовсім інша справа.
Після полудня у поселеннях свистів вітер, і фермери почали насаджувати захисні лісосмуги з евкаліптів, щоб не допустити здування родючих ґрунтів. Так ішли справи у долині Салінас-Веллі, коли мій дідо привіз туди свою дружину й оселився на гірських схилах на схід від Кінг-Сіті.
Розділ 2
1
Я мушу покладатися на чутки, на старі світлини, на оповіді й на туманні спогади, змішані з вигадками, у своїх спробах розказати вам про родину Гамільтонів. Вони не були визначні люди, і про них залишилося мало свідоцтв, хіба що звичайні записи про народження, шлюб, землевласництво і смерть.
Молодий Семюель Гамільтон був родом з північної Ірландії, як і його дружина. Походив він з родини дрібних фермерів, не заможних і не вбогих, які мешкали на одній і тій самій земельній ділянці в одній і тій самій кам’яниці багато сотень років. Гамільтони примудрилися бути напрочуд освіченими й начитаними; і, як то нерідко трапляється у тому зеленому краї, вони були споріднені й пов’язані як з дуже знатними людьми, так і з зовсім нікому не відомими, тож один родич міг бути баронетом, а інший родич — безхатьком. І, ясна річ, усі вони були нащадками давніх королів Ірландії, як і кожний з ірландців.
Чому Семюель покинув кам’яницю і зелені акри своїх пращурів, не знаю. Він ніколи не цікавився політикою, отже навряд чи його вигнало звинувачення у повстанні, він був скрупульозно чесний, що виключає переслідування поліцією. Подейкували — то не були навіть чутки, а так, невисловлене відчуття у моїй родині,— що зігнало його з місця кохання, але не кохання до своєї шлюбної жінки. Але чи було то занадто щасливе кохання, чи поїхав він з образи на нещасливе кохання, не знаю. Нам завжди хотілося вірити у перше. Семюель був красень, принадний і веселий. Важко уявити, щоб якась ірландська селяночка могла йому відмовити.
Він приїхав у Салінас-Веллі в повному розквіті сил і здоров’я. Очі він мав яскраво-сині, а коли втомлювався, одне з них трошки косило. Був він міцний і високий, але вирізнявся якоюсь вишуканістю. Серед бруду й пилюки праці на ранчо він завжди видавався бездоганним. Руки у нього були дуже вправні. Він був чудовий коваль і тесля, чудовий різьбяр, а ще вмів майструвати всілякі штучки зі шматочків дерева й металу. Він повсякчас винаходив нові способи для виготовлення давно відомих речей, щоб робити їх краще і швидше, але чого у нього зовсім не було в житті, то це таланту заробляти гроші. Інші люди, які цим даром володіли, забирали Семюелеві винаходи, і продавали їх, і наживалися на них, а Семюель усе життя ледь зводив кінці з кінцями.
Не знаю, що привело його до Салінас-Веллі. То було дивне місце для чоловіка з зеленого краю, але він прибув туди за тридцять років до початку нового, ХХ століття і привіз свою невеличку дружину-ірландку, стриману, сувору жінку з почуттям гумору, як у курки. Вона мала похмурий пресвітеріанський розум і моральний кодекс, який таврував і забороняв усе, що приносило радість.
Не знаю, де Семюель познайомився з нею, як до неї залицявся, як побрався. Гадаю, у нього на серці була викарбувана інша дівчина, бо він був створений для кохання, а його дружина своїх почуттів не виявляла. І попри це, у Салінас-Веллі не було й найменшого натяку за всі ті роки, з юності й до самої смерті, що Семюель ходив до іншої жінки.
Коли Семюель і Лайза прибули до Салінас-Веллі, всі пласкі ділянки вже були розібрані, як і родючі низинні землі та невеличкі плодоносні ґрунти на схилах і в лісах, але ще залишалася межова земля, де можна було обладнати ферму, й от саме на безплідних пагорбах, на схід від місця, яке зараз перетворилося на Кінг-Сіті, й оселився Семюель Гамільтон.
Він пішов звичним шляхом. Узяв четвертину квадратної милі для себе і четвертину для своєї дружини, а оскільки вона була вагітна, то узяв ще чверть на дитину. З роками народилося дев’ятеро дітей, четверо хлопців і п’ятеро дівчаток, і з народженням кожної дитини до ранчо додавалася ще одна чверть квадратної милі, що становило одинадцять чвертей, або тисячу сімсот шістдесят акрів.
Якби та земля була родюча, Гамільтони б забагатіли. Але ті акри були тверді й сухі. Ані струмочка, а орний шар такий тоненький, що з-під нього випиналися кременисті кістяки. Навіть полин там ледь виживав, і дуби всихали від нестачі води. Навіть у відносно сприятливі роки корму було так мало, що худоба виснажувалася, бігаючи у пошуках хоч якоїсь поживи. Зі своїх безплідних пагорбів Гамільтони дивилися на захід і бачили багатство низинних земель і зелений розмай навколо річки Салінас.
Семюель власноруч побудував хату, а ще й клуню і кузню. Він доволі швидко утямив, що якби мав навіть десять тисяч акрів на пагорбах, все одно не вижив би на цій кощавій землі без води. Його вправні руки зібрали пристрій для буріння колодязів, і він бурив колодязі на землях людей, яким пощастило більше. Він винайшов і побудував молотарку і їздив по низинних фермах під час жнив, молотячи зерно, яке не хотіла родити його власна земля. У себе в майстерні він гострив плуги, ремонтував борони, зварював зламані вісі й підковував коней. Люди з усієї округи носили йому свій реманент, який він лагодив і вдосконалював. А ще вони любили слухати, як Семюель розповідає про світ і його спосіб мислення, про поезію і філософію, які розвивалися десь за межами Салінас-Веллі. Він мав глибокий грудний голос, красивий і у співі, і у мовленні, без ірландського акценту, але інтонування, ритм, темп оповідей солодко звучали у вухах неговірких фермерів з низинних земель. Ще вони приносили віскі, й подалі від кухонного віконця і несхвального ока місіс Гамільтон присьорбували віскі з пляшки і жували зелений дикий аніс, щоб відбити запах. Якщо біля горна Семюеля товклося менше трьох чи чотирьох людей, слухаючи його молот і його байки, то такий день вважався невдалим. Чоловіки називали його геніальним коміком і ретельно доносили його оповідки додому, а потім дивувалися, як оті історії розплескалися дорогою, бо вони ніколи не звучали у переказах у них на кухнях так само, як з його вуст.