До Аліси Траск Адам таїв почуття, схоже на душевний сором. Вона не була його матір’ю — це він знав, бо йому про це часто нагадували. Не зі сказаних слів, а з тону, яким вони вимовлялися, він знав, що у нього колись була мати, і вчинила вона щось ганебне — як-от забути про курей чи промазати по мішені у тирі. Цей вчинок спричинив її відсутність серед живих. Адам інколи думав, що якби він тільки міг дізнатися, що за гріх вона скоїла і чому,— він зробив би те саме — і не був би серед живих.
Аліса ставилася до хлопців однаково, купала їх і годувала їх, а все решту лишила їхньому батькові, який недвозначно й остаточно дав зрозуміти, що фізичне і моральне виховання синів — виключно його парафія. Навіть похвали й догани він узяв тільки на себе. Аліса ніколи не скаржилася, не сварилася, не сміялася, не плакала. Її рот перетворився на пряму риску, яка нічого не приховувала і нічого не пропонувала. Проте одного разу, коли Адам був ще зовсім маленький, він тихенько зайшов до кухні. Аліса його не помітила. Вона церувала шкарпетки й усміхалася. Адам тихенько вислизнув з кухні, вийшов з дому в підлісок, де мав схованку за одним пнем, який собі вподобав. Він умостився між корінням у пошуках захисту. Адам був такий приголомшений, ніби заскочив її голою. Він схвильовано задихався, серце калатало аж у горлі. Адже Аліса й була гола — вона всміхалася. Цікаво, думав він, як часто вона собі дозволяє таку розпусту. І його болісно потягнуло до неї, і потяг той був пристрасний і палкий. Він не розумів, щó все те означає, але довга відсутність обіймів, заколисування і пестощів, бажання притулитися до материнських грудей й пипок, щоб вона потримала його у себе на теплих колінах, бажання почути в її голосі любов і жалість, відчути солодку тривогу — все це змішалося в його пристрасті, але він того не усвідомлював: не знаючи, що воно існує, як міг він того прагнути?
Ясна річ, він зрозумів, що зробив щось неправильне, що якась ганебна тінь впала йому на обличчя і спотворила його бачення. Тоді він викликав у своїй уяві оту чітку картину і відчув, що очі його теж усміхаються. Викривлене світло могло зробити одне або друге, але не обидва водночас.
Відтоді він почав її вистежувати, як дичину, як вистежував байбаків на пагорбах, коли днями лежав непорушно, наче молодий камінь, і спостерігав, як старі насторожені байбаки виводять своїх діток погрітися на сонці. Він шпигував за Алісою — потаємно, краєчком ока, не викликаючи підозр, і то була правда. Іноді, лишившись на самоті та знаючи, що вона на самоті, Аліса дозволяла своїй уяві гратися у садку — й усміхалася. Дивовижно, як швидко вміла вона загнати свою усмішку під землю, точнісінько як байбаки заганяли у норки свою малечу.
Адам приховував свій скарб глибоко у своїх тунелях, але він був ладен заплатити чимось за своє блаженство. Аліса почала знаходити подарунки — у кошику з шиттям, у старому гаманці, під подушкою: дві брунатні гвоздики, перо з хвоста синьошийки, півплитки зеленого сургучу, крадений носовичок. Спершу Аліса тривожилася, згодом це минулося, і коли вона знаходила якийсь неочікуваний подарунок, усмішка з саду спалахувала й згасала, так само як форель у ставку перетинає на мить лезо сонячного променя. Вона не ставила питань і не прохоплювалася й словом.
Кашель її погіршувався ночами, він був такий сильний і бентежний, що Кир був зрештою змушений перевести її до іншої кімнати, бо інакше не міг спати. Але він дуже часто її там навідував — стрибав на одній босій нозі, спираючись рукою об стінку. Хлопчаки відчували, як здригається будинок, коли він заскакував на Алісине ліжко, а потім зіскакував з нього.
Коли Адам підріс, він понад усе боявся тільки одного. Він боявся того дня, коли його заберуть в армію. Батько ніколи не давав йому забути, що цей день настане. Він багато про це говорив. Саме Адам потребував армії, щоб стати справжнім чоловіком. Карл уже ось-ось чоловіком стане. Карл і був чоловіком, небезпечним чоловіком, навіть у п’ятнадцять років, коли Адаму було шістнадцять.
3
Прив’язаність між хлопчаками з роками зростала. Можливо, у почутті Карла була якась частка презирства, але то було презирство захисника. Сталося так, що одного вечора хлопці грали у пі-ві, нову для них гру, у себе на подвір’ї. Маленьку загострену паличку — пі-ві — клали на землю і били по ній ключкою. Паличка злітала у повітря, і її треба було відбити ключкою якнайдалі.
Адам не дуже добре грав у ігри. Та завдяки якомусь випадковому поєднанню бачення і координації він переміг брата у пі-ві. Чотири рази він відбивав свій пі-ві далі, ніж Карл. Це було для нього цілком незвичне почуття, його обдало жаром, і він перестав слідкувати за зміною настрою брата, хоча зазвичай бував з ним насторожі. Він уп’яте вдарив по пі-ві, той вилетів далеко за межі поля і дзижчав при цьому, як джміль. Адам обернувся до Карла зі щасливим виразом обличчя, і в грудях у нього захолонуло. Ненависть на обличчі Карла злякала його. «Гадаю, мені просто поталанило,— незграбно вибачився він.— Я точно не зможу це повторити».
Карл установив свій пі-ві, вдарив по ньому, а коли той злетів у повітря, розмахнувся — і промазав. Він повільно рушив до Адама, очі в нього були крижані й не видавали його намірів. Адам не наважився втікати, бо брат усе одно наздогнав би його. Він позадкував, у очах його був переляк, а горло пересохло. Карл підійшов ближче і вдарив його ключкою по обличчю. Адам затулив обіруч ніс, із якого полилася кров, а Карл розмахнувся і вперіщив ключкою йому по ребрах, аж дихання обірвалося, потім ударив по голові та збив з ніг. Адам непритомний лежав на землі, а Карл щосили копнув його у живіт і пішов геть.
За якийсь час Адам отямився. Він не міг глибоко вдихнути, бо страшенно боліло в грудях. Спробував сісти, але тут-таки упав навзнак — надірвані м’язи на животі пекло, як вогнем. Він помітив, як визирнула з вікна Аліса, і було в її обличчі щось таке, чого він ніколи не бачив. Він не знав, що це, проте обличчя не було ніжне чи слабке, можливо, в ньому була ненависть. Вона побачила, що він на неї дивиться, запнула фіранки і зникла. Коли Адам урешті-решт підвівся з землі й пошкандибав, зігнувшись, на кухню, він там знайшов таз із гарячою водою, приготований для нього, і поруч з ним рушник. Він чув, як мачуха заходиться кашлем у своїй кімнаті.
Карл мав одну велику чесноту. Він ніколи ні про що не шкодував, ніколи. Він жодного разу не заговорив про оте побиття, вочевидь, і думати про нього забув. Але Адам дуже пильнувався, щоб більше ніколи не вигравати — ні в чому. Він завжди відчував загрозу з боку брата. Але тепер він усвідомлював, що йому не можна вигравати, хіба що він буде готовий убити Карла. Карл не розкаювався. Він тоді просто виявив своє єство.
Карл не розказав батькові про це побиття, не розказав і Адам, і, зрозуміло, не розказала й Аліса, проте той якось дізнався. Цілі місяці по тому він виявляв свою ласку до Адама. Він став розмовляти з ним лагідніше. Він перестав його карати. Майже щовечора він напучував його, але не суворо. А Адама його лагідність лякала більше, ніж суворість, бо йому здавалося, що батько готує його в жертву, ніби задобрює перед загибеллю, як пестять тварин, призначених для жертвоприношення богам, щоб ті йшли на місце страти щасливі й не засмучували богів своєю скорботою.