Кир лагідно розтлумачив Адаму сутність вояка. І хоча він завдячував знаннями не стільки досвіду, скільки дослідженням, він розумів, про що говорить. Він розповів синові про сумну гідність, яка має бути у солдата, і наскільки вояк необхідний у світлі всіх людських помилок: це покарання за наші слабості. Вірогідно, що Кир, розказуючи, знаходив усе те в собі самому. Дуже відрізнялося все від тих днів молодості, заповнених розмахуванням прапорів і войовничими вигуками. Приниження накопичуються у солдаті, говорив Кир, щоб він не надто обурювався, коли настане час останнього приниження — безглуздої і брудної смерті. Отак розмовляв Кир з Адамом і не дозволяв слухати це Карлу.
Одного дня, ближче до вечора, Кир узяв Адама з собою на прогулянку, і похмурі висновки тих досліджень і міркувань виринули й затопили густим жахом його сина. Він сказав:
— Я хочу, щоб ти знав: вояк — найсвященніша істота з усіх людей, бо він проходить найбільші випробування, найбільші з усіх. Дивись — протягом усієї історії людям втовкмачували, що вбивати собі подібних є найгірше зло, з яким не можна миритися. Людина, яка вбиває, мусить бути знищена, бо то великий, найстрашніший гріх. А потім ми беремо вояка і вкладаємо йому в руки убивство, і говоримо йому — використовуй його добре, використовуй його мудро. Ми не ставимо йому жодних обмежень. Іди і вбивай якнайбільше певних представників своїх братів. А ми за це винагородимо тебе, тому що це порушення того, чого тебе навчали раніше.
Адам облизав пересохлі губи, спробував спитати — і не зміг, і спробував ще раз.
— Чому вони мусять так чинити? Чому так стається?
Кир був глибоко зворушений і заговорив так, як ніколи досі.
— Я не знаю,— промовив він.— Я вивчав і, можливо, вивчив, як робляться ці справи, але навіть не наблизився до розуміння причини. Не треба сподіватися, що ти з’ясуєш, ніби люди розуміють, що вони роблять. Дуже багато чого робиться інстинктивно, як от бджола заготовляє мед, а лисиця мочить лапи у струмку, щоб збити зі сліду собак. Лисиця не може сказати, чому вона так робить, а яка людина пам’ятає про зиму чи думає про її повернення? Коли я дізнався, що тобі треба йти у військо, то був вирішив лишити все так, щоб ти сам на власному досвіді довідався про це, але потім мені видалося за краще захистити тебе тим, що відомо мені. Тобі вже скоро йти до війська — ти повнолітній.
— Я не хочу,— вихопилося в Адама.
— Тобі скоро час іти,— вів далі батько, не слухаючи його.— І хочу дещо сказати, щоб тебе не заскочили зненацька. Там спершу з тебе стягнуть твій одяг, а потім підуть ще далі. Здеруть з тебе всю гідність, яка є,— ти втратиш те, що вважаєш своїм людським правом жити. Тебе примусять існувати, їсти, спати і срати поруч з іншими. І коли тебе знову одягнуть, ти вже сам не зможеш відрізнити себе від інших. Ти не зможеш навіть прикритися клаптиком чи приколоти записку собі на груди з написом — це я, не такий, як усі решта.
— Я не хочу того всього,— сказав Адам.
— За деякий час у тебе не з’являтиметься жодної думки, якої не було б у інших. Ти не казатимеш жодного слова, яке не сказали б інші. І робитимеш усяке, тому що це роблять інші. Ти відчуватимеш небезпеку в будь-якій відмінності — небезпеку для всього загалу чоловіків, які однаково мислять і однаково діють.
— А якщо я не схочу? — запитав Адам.
— Що ж,— відповів Кир,— іноді й таке трапляється. Вряди-годи знаходиться чоловік, який відмовляється робити те, що від нього вимагають, і знаєш, що відбувається? Уся ця машина холодно налаштовується на знищення цієї відмінності. З тебе сталевими ціпками виб’ють дух і вб’ють нерви, пошматують тіло й душу, аж доки небезпечна відмінність у тобі не зітреться. А якщо ти не зможеш підкоритися, тебе просто відригнуть і залишать валятися у смороді — вже і не як частину загалу, але й не свобідну людину. Краще підлаштуватися під них. Вони роблять усе те для самозахисту. Річ настільки звитяжно-нелогічна і настільки прекрасно-безглузда, як армія, не може дозволяти жодних питань, які її послаблюють. У ній самій, якщо не вдаватися до порівнянь і глузування, ти нескоро, проте неодмінно знайдеш логіку і щось на кшталт жахливої краси. Чоловік, який може її прийняти, не завжди чоловік гідний, але подеколи такий чоловік зовсім непоганий, навіть кращий за багатьох. Слухай мене уважно, бо я довго все обдумував. Є там люди, які опускаються до гнітючих решток солдатчини, здаються і стають безликими. Втім, вони від початку не мали виразного обличчя. Можливо, ти саме з таких. Але є й інші, які знижуються, занурюються у загальну трясовину, а потім випростовуються кращими, ніж були до того, тому що — тому що вони позбулися дріб’язкового марнославства і здобули все золото роти й полку. Якщо ти можеш спуститися так низько, ти зможеш і підвестися вище, ніж уявляєш, і ти пізнаєш священну радість, братерство майже таке, як у товаристві небесних янголів. Тоді ти знатимеш істину цінність воїнів, навіть якщо вони не вміють доладно говорити. Але поки ти не пройдеш увесь шлях до низу, тобі це так і не відкриється.
Дорогою додому Кир звернув ліворуч до підліска; вже смеркалося. Раптом Адам спитав:
— Бачите отой пень, сер? Я ховався за ним між коріння. Коли ви мене карали, я ховався тут, а іноді приходив просто тому, що почувався нещасним.
— Ходімо, подивимося зблизька,— запропонував батько. Адам підвів його до схованки, і Кир уважно огледів ямку-гніздечко між коріння.
— Я давно про неї знав,— сказав він.— Якось ти десь надовго запропав, і я подумав про якусь схованку, і знайшов її, бо відчував, що тобі щось таке потрібно. Бачиш, як утрамбована земля, як пом’ята травичка? І коли ти тут відсиджувався, ти обдирав кору на смужки. Я здогадався, що це твоя схованка, коли натрапив на неї.
Адам з подивом витріщився на батька.
— І ви ніколи мене тут не шукали,— промовив він.
— Ні,— відповів Кир,— і ніколи не мав наміру того робити. Людину можна загнати у глухий кут. Я ніколи не мав такого наміру. Завжди треба залишати бодай один вихід перед смертю. Запам’ятай це! Гадаю, я знав, як сильно на тебе тиснув. Але я не хотів штовхати тебе у безвихідь.
Вони схвильовано рухалися поміж деревами.
— Мені багато чого треба тобі сказати,— промовив Кир.— Але я мало не все забув. Я хочу сказати, що вояк жертвує багато чим, щоб отримати хоч щось назад. Від народження він учиться у будь-якої обставини, у будь-якого закону, шукає і правила, і права захищати власне життя. Він розпочинає з цього великого інстинкту, і все його підтверджує. А потім він стає вояком і мусить навчитися порушувати оте все — він мусить холоднокровно навчитися стати на заваді власної загибелі й при цьому не збожеволіти. Якщо ти зможеш це зробити,— а дехто, зауваж, не може,— тоді ти отримаєш найдорожчий дар. Слухай, сину,— голос Кира звучав серйозно,— майже всі люди бояться, навіть не усвідомлюючи, щó викликає той страх: темрява, розгубленість, небезпеки без імені й числа, страх безликої смерті. Але якщо ти спроможешся відважно зустріти не темряву, а справжню смерть, описану і впізнавану смерть від шаблі чи кулі, від стріли чи списа, тобі ніколи більше не доведеться боятися, принаймні не так, як раніше. Тоді ти станеш чоловіком, відмінним від інших, спокійним, коли всі решта репетують від страху. Це величезна винагорода. Можливо, це єдина винагорода. Можливо, це остаточна чистота, оточена брудом. Але вже зовсім стемніло. Я хочу поговорити з тобою ще завтра ввечері, коли ми обидва обдумаємо те, що я тобі сказав.
— Чому б вам не поговорити з моїм братом? — озвався Адам.— Карл також піде до війська. У нього там вийде краще, ніж у мене.
— Карл нікуди не піде,— заявив Кир.— У тому немає сенсу.
— Але він буде кращим вояком.
— Тільки зовні. Не всередині. Карл не знає страху, тож він ніколи нічого не дізнається про сміливість. Він знає тільки себе і про себе, тому він не зможе здобути те, що я намагався пояснити тобі. Віддати його до війська означало б спустити з ланцюга таке, що треба в ньому тримати на міцній шворці, а не випускати на волю. Я б ніколи не наважився відпустити його.
— Ви його жодного разу не карали,— поскаржився Адам,— ви давали йому жити, як йому хотілося, ви його хвалили, не примушували гарувати, а тепер от не віддаєте до війська.