Варто було подивитись до їхніх жител. Ті, що я бачила, були дуже гарні. На горі в Леген уже само положення прегарне й вид з вікон світлиці на Едера й долину Інну був чудовий. Можна було сидіти й сидіти та дивуватися красі. Але ж кімната була простора, чиста, підлога лякерована, на вікнах занавіски. В кутку велика кахлева піч з ямками для печення яблук у горішній частині. В кутку лава, така як у нас бувають і круглий великий стіл. Господиня, чисто одягнена в широкому хвартусі, сиділа біля машини й шила, на поличці елегантне шестилямпове радіо грало якийсь концерт. Бо радіо вони мали, окрім свого, з цілої Европи пограбовані й «бешляґнамт»[35]. Багато причинювалось до збільшення культури вживання електрики. Її мало кожне, навіть найдалі в гори закинене господарство. Нею гнали всілякі мотори для господарства, різні там молотарки, пилки для різання дров, що так вищали на подвір’ях, видаючи цей характеристичний металічний звук циркулярок, та інші машини.
До таких господарів належав теж швайцарець Шіндлер. Не мала я змоги довідатись його історію та й не цікавилась нею та ще в ті дні постійних сполохів і налетів. Але дійсно, варто було пізнати, як забагатіла фірма «Шіндлер і Дженні». Перше: він, Швайцарець, друге: його жінка англійка. Фабрика його була найкраща і найогрядніша з усіх, харчування робітників краще, як у Пішля — загалом, я не чула нарікань. Під час тривоги робітники ходили до бункеру, що був получений безпосередньо з фабрикою, яка стояла під горбом. Та налетів не дуже боявся швайцарський громадянин, тим більше, що на фабриці в останній час висів великий білий хрест на червоному полі.
Під таким самим знаменом — швейцарським прапором — було й дворище. Шіндлера, там у лісі. Треба йти в напрямі на схід лісом через мій потік. Уже вздовж дороги було щось характеристичне для Тіролю: час від часу каплички з образами з життя й мук Христа. Йдучи вздовж тих капличок, ви доходили до містка на потоці, а коли пройти його, починалося величезне господарство Шіндлера. Був то кусок підніжжя Гогемунди, з півночі заслонений сосновим лісом, відкритий до полудня. На збочах горба, ліс і сад, доми, великий двір з безліччю вікон і великі стайні та стодоли. Стояли там десятки чи сотні корів: було літо, як я туди зайшла, і вони були в полонинах. Добірні вівці паслись у городі цілим брудно-білим, кучерявим стадом. Сад цвів як казка, внизу сріблився Інн, напроти Едер білів снігами. Серед будинків стояла церква, про яку я писала, що вона похожа була на Лавру так своєю маківкою-банею, як навіть трираменним хрестом — в Тіролі такі дуже часті.
Місце те було чудове, можна сказати найкраще в Тельфсі. Там жити! Як мені казали, Шіндлер був власником мало не цілого Тельфсу. А який чудовий був його палац у самому містечку біля фабрики! Проходячи біля нього, я не раз заглядала на подвір’я крізь вишукані брами й штахети паркану, любувалась рослинністю, бальконами й будовою палацу. Прегарний палац мав і Пішль в нефабричній частині містечка. Вже за американців я довідалась, де він, і потім навіть раз була там.
Що ще про них? У самому містечку вони були власниками ресторанів, різниками, крамарями, лікарями, аптекарями. Прізвища повторялись, і видно було, що родини були закорінені й урослі в грунт, як те каміння. Видавали лікарів, готелярів, і різників та тримали, так би мовити, в своїх руках усі нитки прибутків чи то з туристики, торгівлі та з промислу. Найбільший рестарон «Цур Гогенмунде» мав один брат, другий був лікарем, третій бургомістром і так далі. То були клани, до яких мабуть чужим не було доступу. Знову ж бавери по горах і полонинах творили свій клан, старий, закорінений і гордий. Між ними роїлись ми, чужинці, сірою робітничою масою й напливова німецька інтелігенція. Якщо чужинець для прописки й одержання карток мусів мати працю, вони цього не потребували. А ще в останній час.
І вся ця людська мурашня чекала зміни.
ФІРМА ШНАЙДЕР
Чим була ця фірма, де працював Філько? Тяжко назвати її якнебудь. Швидше робило це все враження якогось фарсу чи оперетки, як фірми, й праці, яку мала виконувати. Але давало найважніше — Шнайдерові можливість мати підприємство і заробіток та затруднювати людей. Вони мали «айнзац» і право на життя, а чи платив він їм тих 0.60 марок на годину чи ні, було і їм і йому байдуже. Та якраз ця несерйозність фірми робила її дуже симпатичною для працівників. Що робила фірма Шнайдер? Будувала бункери. Один з них почав хтось, другий не докінчив, тож люди ходили до незакінченого. Другий будував власне Шнайдер. Окрім того було ряд бункерів: Шіндлер мав добрий бункер для себе біля фабрики, Пішль, як я вже писала, «будував». Окрім того були бункери на виселку, куди ходили селяни. Останній бункер взявся будувати Шнайдер. Був то неясного походження й фаху чоловік, та й не знати якої політичної орієнтації. Мав бути будівничим, віденцем. Потім, як над Віднем стали стягатись воєнні хмари, дотепний підприємець перекидав свої підприємства далі по країні, головне по Австрії. Брав різні будови й, залежно від роду роботи, був то землеміром, то знову інженером, електриком, чи гірником, хоч інженером взагалі не був. Будова бункерів була не поганим заняттям. Підлягала вона державному товариству ОТТ, що на кошти відповідних громад будувало в їхніх місцевостях. Що при цьому заробляли всі, було ясно. Але Шнайдер був спеціялістом всіляких дурничок, тому такий інтерес був ніби для нього створений.