Свою фірму цей «завберер гер»[36], як кажуть німці, почав ще в Польщі — ГГ[37]. Коли там зробилось тепло, пан Шнайдер зорганізував плановий відступ на захід. Взяв те що найцінніше: кілька вагонів інструменту й робітників. Тих останніх набрав у Польщі й Галичині, а тому, що багато декому не всміхалось залишитись під большевиками, робоча сила найшлась, і то дуже вигідна й дешева. Він віз з собою й багаж — наче б робітників. Та у вагонах в робітничих багажах було зверху дещо потрібне фірмі для праці, а насправді всякі цінні матеріяли, до яких п. Шнайдер невідомо як дійшов, і цілі скрині сигарок та тютюну та харчових запасів. Пан Шнайдер умів евакуюватися.
Робітники були частинно українці, а ще більше було поляків, бо централею цього «руху» був спершу Краків, а потім Відень. У Відні пан Шнайдер кинувся на будову життєспасаючих бункерів і, вимандровуючи відтіля, створив собі знову два центри, в Лінці та Іннсбруку. Коли в першому місті очолення й керма гешефту була в руках якогось москаля, старого емігранта, одруженого з полькою та в обсаді бюра були майже самі поляки, то в Іннсбруку всевладним паном був дуже симпатичний молодий чоловік, віденець Клепетаж. Решта персоналу — поляки. Правда, була й секретарка, спільна для шефа й Клепетажа, дуже приємна панночка. Іннсбруцька «централя» завідувала працями в Тіролі. Їх Шнайдер набрав усюди, бо бункерів було дуже потрібно. Біда тільки, що поперше він сам повинен був іти до війська, а згодом хочби до фольксштурму, а далі, що й в Іннсбруку погано сиділося через постійне бомбардування. Від війська хоронив ОТТ — воєннопотрібні праці, а далі, коли людина мандрує з місця на місце і є всюди й ніде, то не легко її приловити й пришпилити. Що ж до Іннсбруку, то спеціяльно цінні валізи були в опіці вірного Клепетажа й секретарки та одного поляка, що під час сполоху зносили їх в підвал. Дещо теж і вимандровувало в безпечні сховища в горах.
У Тельфсі будували бункер в дуже приємному місці на південному збочі горба, дещо поза містечком і позаду фабрики Шіндлера. Він підіймався лагідним схилом понад робітничими будинками фабрики й з півдня мав добрий доступ та широкі дороги з містечка. І був розмірно близько. Та знову було двоє «але». По-перше: фірма не мала зовсім приладдя. Кілька молотків і одно-двоє доліт. Чим тут довбати скелю?
Треба було позичати. Трохи в громаді, трохи в Пішля, чи в когось іншого. Про електричний мотор до верчення й не говори! Був такий в Тельфсі один і то належав — власне тяжко сказати кому. Отже була цегельня пані Остертаг, яка тепер мала непогану посаду при розділі харчових карток. До цегельні належав мотор: внутрішня конструкція. Але що був зіпсований, то направила і покористовувалась ним фірма Пішля. Дивіться, дивіться!: колеса і внутрішня рама належала Шнайдерові! Такий мотор з’явився десь у квітні й тоді був новий клопіт: не було динаміту! Але як впала бомба, що була настільки ввічлива, що не вибухнула, її розібрав наш славний Шумах і видобув динаміт! Та він якось не хотів вибухнути…
Але змонтували. Шини частинно позичили в Остертаг, частину теж у громаді, пороги дістали в громаді, а цвяхи дав сам таки Шнайдер. На шинах їхав собі вагоник, що висипав відламки.