Праця була ручна, бо згаданий мотор приїхав на три неділі перед кінцем війни. Отже робітники довбали скелю долотами й молотами. Тому що це був вузький коридор, могло разом працювати шість чоловіків. А що їх було вісімнадцять, то інші вештались, виносячи відламки, другі дрімали на сонечку чи десь по хатах чекали на другу зміну вночі. Та не лиш другої зміни не бувало, але й перша йшла пиняво: раз зломився «майзель»[38], то знову ручка від молота. Йди тоді до коваля й давай направляти! А без інструменту, звісно, нічого не зробиш. Була біда Шнайдерові без магазину. Усе це цінне робоче приладдя робітники так і кидали там, де кінчали роботу. Тож випросив він собі у сусідів у городі місце під парканом. Потім поліз до комірки. Якже інструмент помножився, заангажовано справжнього магазинера з практикою пана Волчука, щоб якось зібрав до купи усе це і зробив з ним лад. А то розбігалось усе, як блохи. Часто не могли робітники почати праці, бо все десь порозлазилося, й треба було наперед шукати, відбирати, тощо. Терпіла через брак магазину фірма, терпів і бідний сусід — трохи селянин, а трохи залізничний робітник. «Остяки» разом з приладдям витягли з його комірчини й дуже порядне колесо. І по нинішній день! Але праця йшла, бункер ріс як кротяча нора в землі. Правда: повинен був поступати з швидкістю півтора-два метри денно, а поступав з швидкістю 20 см. Алеж годі, що можна зробити ручно?
Дуже приємну роботу мав Волчук. Сидів собі перед бункером на сонечку й вигрівався. Дуже корисна праця. Балакав з робітниками та інженером. Правда, правда, інженер! Це ж був той самий батько малого Славка, якого виховання так абсорбувало інженера, що для будови мав мало часу. І як же, справді — по молоко на Пфафенгофен піди, картоплі роздобудь, хліба достань. Ну й виховання сина. Пан інженер мусів дбати, щоб і на тій ділянці був лад. Врешті радіо й мапа були дуже важливі й потрібні. Бувало Волчук, звертав йому увагу, що робітники криво б’ють тунель. Та він дивився на нього своїми невинними синіми очима і казав:
— Най б'ють як хочуть! І так бункер буде готовий за десять літ, — та показував на мапі, скільки підійшли американці, де вони вже є, й дуже поважно обмірковував, хто з трьох союзників швидше прийде до Тельфсу. Бо як уже інтернаціональна публіка зібралась тут, то союзники мусіли теж хіба прийти. Тільки питання: хто? Питання кардинальної ваги, зрештою для всіх, що там жили в Тельфсі, і що працювали при бункері. Але вертаймось до пана Волчука. Він познайомився з жінкою сусіда, і хоч колесо пропало, все ж приємний магазинер тому не винен, а зате він любив молоко, й чому йому не було час від часу дати «гафелє»[39] молока напитися? Потім була тривога й знову праця у Шнайдера була дуже приємна — не треба було бігти до бункеру, бо він був тут же. І коли інші бігли, захекані, з міста, робітничий персонал з блаженним почуванням кидав струмент і лягав на сонечку та грівся й відпочивав. Інші мусіли сидіти в дірі, але робітники могли бути надворі. Як літаки надто вже летіли низько, або надто були близько тоді тільки шусть і в діру! На полудень була знову перерва, й тоді Волчук ішов до ресторану «Цур Гоген Мунде» з’їсти своїх п’ятдесять грамів м’яса і картофельсалат та побачитись з жінкою. Увечорі він дбав, щоб струмент замандрував до сусідової комірки, щоб прийшов нічний сторож, і, взявши під паху мішок з вугіллям, потрібну собі до господарства бляху, цвяхи, мотузки чи що друге необхідне — інколи брав навіть візок з дровами чи з вугіллям — ішов до хати.
Окрім того провадив він скрупулятно книги й записи, й шеф був дуже задоволений з магазинерської «перлини» та в захопленні обіцяв йому працю навіть по війні.
За працю Волчук діставав 0.80 марок на годину та працював так цілих десять годин денно. Хоч при бункері — проте праця дуже гігієнічна, що було дуже корисне для його здоров’я.
Ех! Фірма! Про неї можна б писати й писати і розказувати без кінця. Я любила прийти погрітись на сонці та подивитись, як «працюють трудящі», й побалакати з ними. То була мішана публіка з клясичними типами наддніпрянців, що «плювали» на всіх і на все, з поляками, що постійно були хворі і приходили до компанії тільки з товариської ввічливости — народ добре вихований — з галичан, що були недавно студентами й вчителями, а тепер продовжували свою професію при бункерах, мудруючи й політикуючи та примиряючись до поляків, і з клясичного і неоціненого віденця Шумаха. Це той самий, що ми зустріли його в Пфафенгофені, низький, рижий, веселий товстяк. Він балакав, розказував, сипав дотепами й насмішками з режиму. Був наглядачем над робітниками, але він орієнтувався в становищі й тому не наглядав над ними, тільки помагав їм абияк провести час та забавляв їх віденською балачкою, яку розуміли на диво всі. Навіть коли приїхав сам шеф подивитись, як то працюється на цьому відтинку, Шумах боронив робітників, бо як вони без бормашини змогли б зробити більше? Так ото, ця назагал весела й добродушна фірма тішилась прихильністю своїх працівників. Та не всі були до неї прихильні. Ото пан бургомістр просто не міг дивитись на неї і цю свою ненависть переносив на її робітників. Причиною ненависти було приблизно те, що він сам був заангажований в справі другого бункеру з іншою фірмою. Так, так, давніше достави військові робили воєнних доробкевичів, а в цій війні було ще нове, модерне джерело заробітку: будова бункерів. І публіці була користь, бо якщо бункер був би готовий, то вона могла б ховатись, і тим, що вели роботи, й навіть трохи робітникам, бо мали айнзац і карти. Треба сказати, що під кінець війни головним тереном праці українців, чи то робітників чи інтелігентів, були якраз ці бункери. Іншої праці дістати нелегко було, а то й загалом неможливо.