Такі то були історичні дні флєку — Тельфсу. Над ним, як і завжди, стриміли два високани: Гохедер і Гогемунда й купалась в хмарах. Внизу ішов дощ, але на верхах була сніговія. Там таємне царство, замкнене для себе, жило своїм життям і боролось з своїми бурями та негодами.
ОСТАННІ ДНІ
Потоп вогню й заліза прибував, посувався щораз далі. У вибухах бомб, в руїнах міст, глибоких вирвах клекотіли буруни й заливали людей та їхні житла. Байдуже, чи вони були пишними дворищами, чи землянками й руїнами, в яких гніздилися бездомні. Його хвилі вливалися зі сходу й заходу, а навіть з полудня й швидко затоплювали Німеччину, а з нею й Австрію. Всім стало ясно, що наступила поразка Німеччини невідклична й цілковита.
Тож коли впав Нюрнберг, потім після незначного бою над Лехом в Авґсбурзі, черга стала наближатися до нас. Ще по дорозі був Мюнхен — ідеологічна столиця гітлерофашизму, і всі думали, що його боронитимуть. Страшні й численні налети зробили з міста купу каміння.
Тіроль-Форальберґ був останнім місцем, останнім клаптиком землі. Зі сходу йшли большевики, з заходу аліянти і з півдня т. зв. південна армія. З непевною тривогою ми роздумували, хто прийде. Дехто доказував на мапі, що — одні, інші, що — другі. Боялись большевиків, ми не без журби думали про французів, з якими йшли поляки, яких прихильність до комунізму ми вже знали. Усі мріяли тільки про американців. Все ж на той випадок, якби мав прийти хтось інший, люди будували нереальні пляни — чи то йти в партизани на Гогемунду, чи пішком продиратись через її пасмо та втікати до Баварії. Щоб прослідити такі можливості, Роман поїхав велосипедом через Лермос, на стрімких серпентинах там потовкся, під Ґармішем мало життям не заплатив, попавши в бомбардування та вернувся іншим шляхом на Льойташ. Як він доповідав — усюди на просмиках лежали глибокі сніги, й дороги були дуже тяжкі й стрімкі.
Упав Мюнхен без опору. Тіроль готувався до «відсічі». Усякі там Іннсбруцькі кацики накликували народ боротись до останку. Та тірольці й не думали. Вже й до того часу діяло т. зв. «відерштандебевегунг»[49], що унеможливлювало оборону та нищення важливих об’єктів і мабуть співдіяло з аліянтами. Австрієць, а зокрема тіролець, ненавидів німців. Прусак, Піфке — це образливі назви, якими їх обкидали завжди. Німцеві й харчів не продав і хати не хотів йому відчинити. Як чужинцеві, інколи ще гірше. Обидва ці, будь-що-будь німецькі краї, не могли зжитись і мабуть ніколи не зможуть. З ними справа значно гірша, ніж із нами: галичанами й наддінпрянцями.
Коли на нас прийшла черга, настали тривожні дні й ночі. Отже, спершу повітряні дії. Маси літаків бомбардували шляхи й дороги. Мости, станції були першими об’єктами бомбардування. В той час і в нас бомбардували міст і залізницю, та безуспішно. Того дня воно застало нас зовсім нагло в хаті й ми перебули в пивниці, але Філько, що якраз пішов до коваля близько залізниці, лежав у рові й переживав сумнівної приємности враження, коли бомби падали поблизу нього. На щастя найближчі не вибухнули.
Другий наліт застав нас у лісі, і ми бачили, як літак знизився й кидав бомби. Та було їх усього дві чи три.
І ще прийшли пекельні дні. Літаки були всюди і стріляли з усіх родів зброї, сікли з машинових карабінів, стріляли гарматами з «бордваффен»[50], кидали бомби. То вже робило враження справжнього фронту. Після того союзні війська підійшли до наших гір з півночі.
Тірольці вивісили білі прапори. В місті було трохи паніки. Що хвилини хтось прибігав і заповідав, що зараз увійдуть в місто американці. Між тим там було повно німецького війська, і ми знали, що воно готувалось до оборони. Та це готування не було поважне. Ми не бачили ніде, щоб робили окопи, копали рови. Одначе глухі вісті несли, що в лісах напроти…
Білі прапори на хатах виглядали трохи смішно, бо то цивільне населення піддавалося не питаючись війська, вивішуючи простирала чи навіть частини білизни. Все ж у горах лунала гарматня стрілянина, але ми не могли зорієнтуватися, на північнім сході то, чи на заході. Потім прийшла тривожна ніч, глуха й зловорожа. Ще звечора військо, що стояло в нас у хаті, виїхало кудись. Містечко було порожнє, міст підмінований.
Удосвіта збудили нас часті крісові постріли. Тірольці знищили вночі міни, й міст був цілий. Біля сьомої години ввійшли до містечка перші американські стежі. Ми були настільки необережні, що вибігли на вулицю дивитися. Зараз же ресторан «Цур Гогемунде» зірвав свастику, і на брамі хитрі господарі прикріпили американський прапорець. Згодом стовплений народ, надивившись і натішившись — була то здебільша чужинецька публіка — мусів поховатися, бо з Пфафенгофен залунала гарматна і крісова стрілянина. Там у лісі, під Едером, окопались СС-и, стріляли на дорогу й шлях над Інном.