Перша річ, я прогнала хлопів. Була це очевидно сизифова праця, бо вони зараз же прийшли знову. Далі, прогнала я акушерку. Не зовсім, тільки так, як тоді. Я усунула її від ролі ординатора й оператора та казала, що лікувати буду я, а її кликатимем до пологів. Пішла вона зразу, і я бачила, що не була рада.
В палаті хворих самі гнійні випадки. Флегмона[56] над оком, флегмона на руці — все після пологів. Стан жахливий, нотувала я собі нашвидку. І знову прийдеться боротись з пологовою інфекцією. І без можливосте дезинфекції….
Тут виявилось, що діти лежать разом з мамами в отих кімнатах. Тому внизу було їх менше. Маючи більше кімнат до розпорядження, я могла тепер краще працювати.
Але ж в розпалі організаційних мрій я забула, що прецінь це все нереальне. Прецінь скінчились часи праці на фабриці, часи примусово депортованих робітників. Що ж буде далі?
Щоб обговорити санітарний стан фабрики, я пішла до «директорів» її: Дідіє і Бурля. Хлопці були цілий час зайняті господарськими справами, і я бачила, що зі мною мають мало часу і потреби говорити. Погоджувались на всі мої санітарні пропозиції швидко й з байдужим виглядом. Їхня увага була цілком звернена на свої справи. Вони самі, як казали, збираються додому, тут не мають ніяких зацікавлень. Швидко від’їдуть. Зручно я зійшла на українську справу і переконувала їх, що українці є різні, але більшість була і є проти німців, переводила аналогію з їхнім становищем. Виявилося, що вони обізнані досить добре, й українців з-поза Збруча вважали за порядних, а галичан якось не дуже. Мабуть мали таких інформаторів. Все ж відносились до нас усіх з помітним легковаженням. Коли ми згадали про погрози, вони заявили, що це неправда, що вони до нас не мають ніякого діла, у них досить багато своїх справ і клопотів, що їм ніколи займатися другими народами.
Треба знати, що зараз же з приходом американців наступила масова репатріяція. З ранку до ночі їхали автами всі: бельгійці, французи, італійці. Та до цієї справи вернусь ще в окремому розділі. Тепер ще до французів: частина їх була теж на роботах, як наші, але друга були добровільні робітники так, як був і французький легіон війська. Тож не один з цих добровільних не мав охоти вертатись додому. На багатьох обличчях видно було непевність або й журбу. Мала я враження, що до них належить і Дідіє.
Все ж вістки, які я принесла нашим, заспокоїли їх трохи. Ще втішніші вісті були з Іннсбрука. Роман і Мітельський натрапили в Іннсбруку на подібний стан, як попереднього дня у нас: там зійшлось декілька громадян, нашвидку утворили якийсь комітет та пішли до американської влади представитись. Були вони у майора, який привітав їхній комітет, що було згідне з відозвою генерала Айзенговера, який закликав чужинців організуватись у комітети та співдіяти з американською владою. Запевнив їх, що влада візьме під опіку чужинців (їх потім називатимуть ДП, тобто переміщені особи, так і я називатиму їх коли мова йтиме про різні народи), що ніякого насильства ніхто не сміє їм чинити — що тепер є демократія.
Дуже втішені вернулись і переказали таке нам. У всіх піднісся дух. Перші репатріяційні ластівки вже були над нашими головами, й ми боялися, щоб нас не примушували вертатись.
Наш комітет скріпився, Філько найняв кімнату, де колись була НСДП[57]. Ми пошили жовтоблакитний прапор — жовте я відтяла від моєї заслони на вікно, синє дав хтось, і прапор замаяв над домівкою. На вікні швидко з’явився тризуб.
Два дні я ходила на фабрику й дбала в першу чергу про наведення якогось ладу та гігієни. Третього дня я прийшла й застала лікаря-німця. Таня інформувала, що американська влада призначила його фабричним лікарем. Я підійшла до нього, ми познайомились. Це був тутешній лікар, партійний наці. Колись працював на фабриці, але, як казав, не міг погодитись з Пішлевими порядками і відійшов. Тепер без його, ніби, згоди військова влада призначила його тут лікарем. Але він готовий кожної хвилини піти зі мною до них, зректися посади на мою користь. Говорив дуже ввічливо й скромно. Не почував себе безпечно. За декілька днів його арештували, й він зустрівся, мабуть, з Пішлем у концентраку.
Що було робити? Я була самозванцем. Мабуть поляко-французи постарались, щоб я не була на фабриці. Я умовилась з лікарем, що завтра вранці підемо до влади. Скинула халат і відійшла. Швидко й без думок. Життя було тепер інше й справи зовсім інші. Вже тепер було відомо, що всі ці дівчата вертаються додому. І то в найближчому часі. А як їх не буде, то й мені нічого там робити. Хоч як я скреготала зубами, але вони були мої, бо були українки, і не фабрика і не фахова праця мене тягнула, а їхнє добре. Тож до лікаря я не пішла й раз назавжди розпрощалась з фабрикою. Потім після його арешту Іннсбрук призначив лікаркою якусь росіянку. Але я вже не цікавилась фабрикою, де не було моїх дівчат.