Потім цілі місяці їхали безконечною чергою інші транспорти. Мадяри, італійці, поляки, греки, серби під своїми прапорами або під червоними. Аж до пізньої осени їхали вони з зненавидженої Німеччини додому.
Частина людей залишилась…
Тельфс не міг дочекатись, щоб виїхали всі чужинці по своїй волі. Тож рішив приспішити виїзд їх. Одного дня до полудня гучномовці проголосили:
— Усі чужинці: поляки, росіяни, українці, серби, мадяри, бельгійці (вичислювано всіх, нікого не поминаючи, щоб не викрутився тим, що про нього не згадували) мають о 2-ій год. зійтись з речами під ратушу, відкіля будуть негайно вивезені на батьківщину.
Ми почули таку милу оповістку і зараз же стали радитись, що робити. Тут нас американці запевняли, що проти волі не поїдемо, а тут такий наказ. Було ясно, що наказ вийшов від німців. То ж ми нашвидку рішили, що під ратушу підемо, але без речей і не для того, щоб їхати, а щоб боронитись від насильства. Зажадаємо «мітингу» і будемо говорити.
В призначений час, з’явились різні національні групи перед ратушею. Було може чоловік триста. Наших найбільше. Групи стояли й радилися. Двері ратуші були закриті, й тільки через вікна німці пильно стежили за нами. Постава чужинців їм не була до вподоби, бо авта не приїхали. Ніхто не виходив до нас. Ми швидко сконтактувалися з іншими групами, вибрали промовців і вирішили піти до них з домаганням, щоб відкрили залю й зробили збори. Наші представники вернулись зі згодою німців на збори. Але залі не відкривано, ніхто не появлявся, десь усі службовці зникли, навіть не було американського коменданта, усе тут сталося мабуть за його тихою намовою. Постоявши ще півгодини і порадившись, ми розійшлись.
Ухвалили ми там дві речі: поїхати до Іннсбруку за письмовим документом, який нас забезпечував би від насильства й об’єднатись з іншими групами в міжнародній комітет. Приєдналися до нас усі, окрім мадярів. Було їх яких 50 осіб. Хоч становище їхнє, як безсумнівних німецьких коляборантів, було найгірше з усіх, і хоч наказ вертатись до них безумовно стосувався також, проте вони трималися згорда із знайомим нам мадярським гохштаплерством та зарозумілістю. Бажаний нам письмовий документ ми дістали і Коралишин приїхав до нас і втрутився в цю справу.
Треба сказати, що поєднавшись з іншими народами, хоч і не було їх багато, ми відчули себе сильнішими і безпечнішими. Було всіх кілька поляків, югославів і балтійців. Але ми вели, і вони приходили до нас, і це нас підбадьорувало. В домівці ми влаштували курс англійської мови, який провадила естонка, і почали видавати стінгазету чи там радіовісті.
Ще до цього відбулися збори, що мали на меті вибрати новий провід, бо дотеперішній був «самозванчий». Було це вже по переходах Іннсбруцького Комітету та під впливом «громадянської війни», яка там вибухнула. Тому вибір був такий, як випав. Зійшлись ми в Ференгофі. Був то «гастгоф»[58] у лісі під Гогемундою по дорозі до Шіндлерового двору. Лежав на площині серед соснового лісу. Зелень травника радувала око звикле до темного й рудого підшиття лісу. Довкруги дому сад, цвів білим цвітом. Груша хилилась через паркан і цвіла молочно, а бджоли літали бренячи. В горі височіли сніжно-скельні верхи Гогемунди. Було гарно, тепло і затишно. Народ розлігся на траві біля альтани, де стояв стіл і пара лавок. Тут, в оцьому ресторані й був цей табір: одна доволі простора кімната, в якій жили наші люди. Жили не погано. Не раз проходячи біля городу, я заходила на подвір’я й балакала з тими людьми, найрадше з одним старшим агрономом, з борідкою, його дочкою Тамарою, свідомою українкою, яка ще у Пішля брала участь в імпрезах, деклямуючи чи виступаючи в театрі, чи з її чоловіком молодим і симпатичним інженером. Окрім них і Шамо, жив там ще швець Волошко з сином і декілька робітників. Збори пройшли дуже швидко і складно: при столі засіли «свої» Квітун, Данилович, Малюх і Плавець. Один з них подав склад, ми всі затвердили і так обрано провід Комітету. Вражали дві обставини: не було там нікого з нас обох, хоч досі ми керували життям і самообороною, і друге — пасивна участь «мас», тобто східняків. Вони дивились на те трохи з боку і недовірливо.
Після саморозв’язання Комітету в Іннсбруку наступило роздвоєння. На його місці заіснувало церковне братство ім. Св. Андрея. Воно було затверджене Іннсбруцьким Єпископатом отже мало під ногами ґрунт, і не легко було його завалити. У Братстві були всі старші й солідні громадяни, отже о. Гірняк, ред. Голіян, пан Герман і багато інших. Увійшов теж 3. Пеленський, головна пружина з Комітету. Братство поставило собі за мету релігійно-харитативну діяльність, придбало церкву — робило релігійні імпрези, далі зайнялось організацією шкільництва і зараз же приступило до відкриття шкіл. З часом було відкрито їдальню. Був там теж лікарський реферат, провадив його знайомий з Галичини старий емігрант Василів-Корнилів. Василів повинен був організувати амбуля-торії, з чим ми лікарі зв’язували наші надії на сяке-таке буття. Моя мрія: забратись з Тельфсу і вернутись до фаху усміхалась мені принадним міражем. А ще до Іннсбруку, який мені так подобався з першого дня і де я хотіла б була жити.