Марчак самітний, живе з парубками в кімнаті. Тепер у стайні. Та чи не все одно? Життя йому обридло вже давно, хоч має тільки сорок літ. Чого втікав? Не втікав, тільки доля ним кидала. Був у польському війську, був у неволі, був у большевицьких таборах для полонених, вийшов і посидів в хаті. Та яка то була хата, яке сидження? Продовж не цілих двох літ — тричі переселюваний. З Сяніччини в Равщину, з Равщини в Чортківщину, а відтіля на Волинь. Що засіяв землю, то не зібрав, тільки мусів мандрувати далі. Родина зчорніла й звелась на ніщо. Вкінці, взяли його до війська. Був на Україні, навіть на Далекому Сході. У Владивостоці, на якомусь військовому навчанні. Потім на фронт — проти німців.
— Там ми, галичани, давай радитись. Защо маємо воювати? За катів нашого народу? І вирішили здатись німцям. Так і зробили, під Львовом стоячи. А німці зібрали як найгірших злочинців до жахливих таборів. Спершу цілий тиждень не давали їсти. З голоду ремінь кусали. Потім в Німеччині, отут недалеко від Авґсбургу, в таборі я гинув поступнево й здавалось неминуче. На камінній підлозі, або на болоті пів року спав. На день літру юшки й кусок хліба давали. Люди мерли з голоду масово, і то тоді, як вони стояли на Україні, золотій від хліба. Прокляті!
Від очей ідуть скісні зморшки, очі насуплені, вигляд значно старший, як би відповідало його вікові.
— Поночі німці приходили часто в табір п’яні. І тоді вправлялись, хто одним ударом вб’є людину. Доходили до досконалости. Одним ударом палки в голову — вбивав, і так кільканадцятьох, одного за другим. Потвори! Другі, що допікали, були рускі. Вони зараз же захопили провід у свої руки: вся влада, зв’язок з німцями і внутрішній порядок в їхніх руках. Вони то наче б усі однакові, без відзнак. Але між собою знали котрий офіцер і кому приказувати. Ми, галичани, мусіли укриватись, приховуватись, бо інакше мучили нас, переслідували, а то й вбивали, як оці падлюки. Вкінці українців почали звільняти з неволі, тоді відбувся страшний похід кістяків, що останками сил воліклися додому, падали по дорогах, розсіваючи всюди заразу й смерть. Усі придорожні садиби згодом були, як вимерлі: усюди висипний і кишковий тиф і смерть.
Але хто вернувся і відховався, не забув цього злочинця. Загоріли партизанщиною ліси-степи, спалахнули села й загули міста.
— Після звільнення мені нікуди було йти. Моя сім’я ціла була вже позаду під большевиками на Волині. Додому повороту не було. То ж залишився в Авґсбурзі. Я муляр і каменяр. Майстер, спеціяліст. Робота була, якось я й розжився. Та що з того, доля мене мабуть переслідувала. Двічі бомби розбили хату, й я залишився в тім, в чому стояв.
Що далі?
Виймає з витертого портфеля витинок з якоїсь польської газети. Слова президента Рузвельта, що заявляє, ніби аліянти так довго воюватимуть, аж привернуть в цілому світі свободу думки, слова, письма и совісти та знищать усі диктатури й тиранії.
— Якщо ні — не дам себе взяти живцем! Маю вже досить муки й лиха. Вб’ю одного чи двох, якщо мене силою брати схочуть, і сам згину. Мені вже все одно, мої найкращі літа вже пропали, й тепер я не маю нічого й нікого. Родина моя певно не живе, бо в тій смузі були страшні бої. Є тут зі сусідніх сіл утікачі, кажуть, що наше село не встигло й рушитись, як поночі засипав його град бомб і гранат і зараз же спалахнуло, тільки вирви залишились — де було. Про мою родину ніхто й не чув, і не бачив їх.
Параска Просвернюк якраз з тих околиць. Жовтяво-бліда, тупий пролетарський вигляд. Шестеро маку — дрібноти коло неї. Чого ж вона, якраз вона — їхала?
— Та де я їхала, де! Аво прийшли з револьверами й гандгранатами та давай викидати з хатів. Фронт буде. Всіх нас вигнали за село, а село підпалили. Ми оглянулись і тільки ахнули: вже горіли наші хати. Потім відділили чоловіків від нас і кудись погнали з кіньми. І слід за ними загинув. А нас, жінок з дітьми спакували у вагони та й надали на колію. Їхали ми, їхали о сухім хлібі, діти мало з голоду не погинули. Завезли нас до лягрів десь в Німеччині, а там ми доперва набідились. А потім мені казали йти на фільварок працювати. За те, що з дітьми на тім вікті[71], що свині не їли б, не платили мені. Діти обдерті, голодні по селі скитались. Чужі господарі швидше щось дали, але мої сильно скупі були й ніколи не дали нічого.
Одна дитина на руках, друга за спідницю тримається, ще двоє грається на підлозі, інші на подвір’ї. Якраз кличуть, що Юрко протяв ногу, бігаючи по смітнику…
— Так куди буду вертатись і до чого? Хати нема, чоловіка нема, села нема. А тут між своїми, та й якось живем. Що буде другим, то й нам.
Гаврилюк волиняк зі Сокальщини: