І через віщо те горе посіло? Усю сім'ю коваль привів до свого брата Кирила, у якого вони й оселилися тимчасово. Пригнав сюди й корову й переніс курей. А сусіди посходилися на вулиці, поставали на сухішому місці й думкують:
— Матері його ковінька! Підлого стерва робота! Треба йти й розкопувати панську греблю.
Більш помірковані наущають:
— Треба домагатися в пана, щоб давав землю під садибу на сухому.
Завзялися йти до поміщика Давидова. Пішли чотири господарі, серед них і коваль. Гомоніли там недовго. Давидов пообіцяв:
— Я приїду сам на місце пригоди й побачу, яких збитків спричинила вода.
Недовго дожидала громада Слободи пана Давидова. Каретою приїхав він на самий низ вулиці, з своєю дружиною Наталією Михайлівною, красивою, вище середнього зросту, брюнеткою з голубими очима. Честолюбна, зарозуміла, вона тримає себе холодно й гордо. Коли вийшли пани з карети, чоловіки зняли шапки, жінки низько вклонилися. Пани на привітання громади стримано відповіли. Сам Давидов кивнув головою й пробасив:
— Де господарі, які постраждали від води?
— Я, Харченко Борис, он моя хата стоїть залита водою...
— Я, Бровко Кузьма, моя хата теж повна води, у клуні теж вода, згинуло там сіно й усе інше...
Підплив дід Йосип Симоненко, у човні його стара Ганна й макітра вареників, вони бездітні, живуть добре, для себе.
— Я ще, Костенко Василь, а оце ось моя хата, у ній вода, хата скоро розвалиться, бо глиняна.
— Немає тут ще діда Івана Шевченка, у нього немає човна, а хата його на високому насипі, вода кругом, але хату не дістає.
— Хата стоїть он над самою річкою крайня у вулиці, річка тут завертає на північ і робить у дідовому дворі вир.
Давидови якраз і побачили, як копиця сіна, яка лежала на колодах серед двору, завертілася й потихеньку за водою попливла до бистрини. На копиці сіна сиділи хазяйські качки й не сполохались. Як пропливла копиця біля сажа, в якому вже не було свиней, Наталія та Дмитро Давидові (третя особа невідома) ВІН завалився набік, тоді качки злетіли на воду. Поміщик із дружиною тихо щось перемовилися між собою, потім до селян звернувся сам Давидов:
— Не думав я, що вода так далеко розіллється, а тому не попередив охоронника, щоб той підняв шлюзи на дамбі. Більше такого не допустимо, збитки понесені вами як-небудь оплатимо.
— А може з вас хто-небудь побажає переселитися на більш сухе місце, просіть пана, він дасть вам ділянку землі. — Проспівала до присутніх пані, оглядаючи свої забруднені черевички.
— Просимо, пане, переселити нас на вище місце, бо тут далі жити неспромога. Загукали всі затоплені водою селяни.
— Добро, дам розпорядження управителю, він викличе землеміра й розселить вас поряд із мірошниками на крайній вулиці.
— Дякуємо вам пане! — скинули шапки потерпілі селяни, і пани поїхали.
Поміщик Давидов дотримав свого слова, прибув землемір і з давидівського степу наділив обіцяні садиби п'ятьом селянам, помешкання яких залляла вода, Тут на краю вулиці Хитриківка, де глинясті ґрунти, на яких нічого ніколи не родило, і наділили «милостиві» пани обіцяні садиби.
VIII
Ледь підсохла дорога, зразу ж заходилися переселятися всі господарі на свої даровані паном садиби. Почала готуватися до переселення й сім'я коваля. Усі будівлі знесли й перенесли на нове місце. Іван бачить, бігаючи босоніж по лужку, як розбирають клуню. Її першою вирішили перевезти на нове пристанище. Дядько Кирило й батько розшивають верха на ній, а пара лелек, які тільки що, мабуть, прилетіли до свого гнізда, кружляли над клунею, аж поки звідти не скинули його на землю.
У цей час мама виносить із хати решту пожитків у вузлах, складає на воза, що стоїть за двором. Мамин брат Корній перевозить усе майно в хату, яка належить як посаг дружині найстаршого маминого брата Варфоломія й стоїть пусткою на Слободі, недалеко від їхньої старої хати. Мама винесла останнього вузла. Узяла з рук в Івана малого Альошу, якого він тепер няньчив, пішла до дверей хати, тричі перехрестившись, зачинила їх, поцілувала й обидва одвірки тай залилася гіркими слізьми. Не знає Іван, що в думках і на серці його рідної неньки.
Ідучи за возом, він лише запитав у неї:
— А чорногузи плачуть за своїм гніздом, яке скинули з клуні?
— Плачуть усі синку, коли знищують їхнє гніздо.
Лелеки над двором вважаються Божою милістю, охоронним духом, символом безпеки й добробуту. Буслиний клекіт над оселею й розкриті для лету лелечі крила в купині гнізда, святотатна гордість мешканців під ними, а порожнє або зруйноване гніздо на дахівці віщує всілякі загрози мешканцям, пожежу, мор, розлуку, гибель й інші неприємності для цього роду. Забобон цей такий заповітний і душевно глибокий ще від прапрадідів, що жди як не в скорім часі, так в майбутньому якогось розору в роду.
Мама тужить, прощаючись із хатою, у якій звікувала піввіку, а може й більше. Ніде й голови прихилити. Стара хата на злам, а нової немає, і хто знає, коли вона буде. А сімеєчка велика, діточок самих десять душ, а крім того — ще й рідне місце. У новому тимчасовому пристанищі сплять усі покотом на долу вкритому соломою. Батько ж почиває на новій садибі, бо там лежить будівельний матеріал. Мама тут варить їсти теслям, а Іван няньчить меншого брата Альошу в сповиточку й не має змоги побувати на будівництві нової хати. А як кортить побачити, як же воно там!
IX
Весна відходить. Запізнілі вишні в садках їй здивовано споглядають услід. Ще з давнини люди в Україні вміли вибирати місцини, де стояти хаті, куди покуттям, куди вікнами. По наземних прикметах угадували де копати колодязь. Здогадувалися, звідки й в який бік прямують підземні потоки, до якої води слід докопуватися — до першої, другої чи аж до третьої, щоб пустити джерела, придатні для прання, і для варива... і для поливання хатніх квітів чи городини. І глину знали як вибрати, щоб не мокріли стіни...
Тож і батько з теслями на новій садибі намітили кілочками місце для хати. За давнім звичаєм по кутах насипали чотири купки жита. Коли через першу ніч вони не будуть розгреблені — місце для хати щасливе. Наступного дня раненько батько оглянув купки жита й побачив, що одна, що була під кутовим кілочком із правого боку розгреблена. Батько з мамою, порадившись, вирішили перенести кілочка на два аршини вліво. Тепер можна сміливо закопувати стовпи. Хати в селах будують без фундаменту.
Батько змайстрував легенького візка. Іванові стало легко ходити по рівному шляху. З дозволу мами він із братом поїхав до нової хати.
Клуня вже готова, дах вкритий молодим очеретом. Не вистачає лише лелечиного гнізда. Домівка поки що без вікон і дверей, мама позавішувала їх ряднами, щоб не було протягів. Хату мама виліплювала, мов ластівка своє гніздечко. Стіни обмазала сама, скільки ж це коштувало тяжкої праці! Днів два допомагала її рідна сестра з Копійчаного хутора. Добре, що глина поруч, зате з водою тяжко: поряд криниці немає, а з річки — далеко, і все нагору. Але все це зроблено, залишилося встановити вікна й навісити двері.
Половина хати вшита соломою, іншу частину завершує батьків родич. З ним на вершку й брат Артем. Сидить, чеберяє ногами по стрісі й кличе Івана:
— Залазь сюди, на верх!
Хоча й настрахався, але вже й він сидить на самому верху, на латах. Глянув навколо й пролепетав до брата зачаровано:
— Яка безмежна далечінь! Он у степу, за Високою могилою, Святий Петро вівці гонить.
То у велику спеку так дрижить нагріте повітря, а дід Андрій так трактував:
— То Петро гонить вівці.
Ззаду видно сусідню Лебедівку й озеро в Макітреті, баба Химка товмачила:
— У тім озері є русалки, вони виходять на берег уночі й водять танок, побравшись за руки, як же вони здибають кого, то залоскочуть до смерті.