Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?..
Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела. Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться Томиної дупи: «Ох, ти пишна…» Що є, то є. Наїла тіла — є чим похвалитися.
Почухала ляжку, засмутилася.
— Клімакс у нього! — поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!
— Христос народився, — бабі в’їдливо.
— Славімо, славімо, — стара Горпина усміхається беззбройно. І не присікаєшся.
— А скажіть, бабо… Ви діда вашого ще пам’ятаєте? — Томі своє болить. Цукор зважує, по Петрові жалем сходить: то все екологія клята… Якби не Чорнобиль та викиди, хіба мужики слабшали б у сорок років?!
— На Гробки до могилки піду. Згадаю…
— Та я не про те! Як жили з ним… пам’ятаєте?
— Добре жили. Не скубалися.
— Сексом займалися? Ну, не тоді, як молоді були, пізніше…
— Тьху на тебе! — обурилася баба.
— Та що це ви мені тут розпльовуєтеся? Я вас що — про космос спитала? Ще скажіть — не знаєте, що воно таке.
— Хіба старих людей про таке питають? Нащо тобі?
— Треба! Давайте… Помагайте молодим. Кажіть! Хто першим до сексу охолов: ви чи дід ваш?
— Ого! Та мій дід і перед смертю…
— Так! Ясно! — Бабі цукор у зуби — гуляйте! — По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете — половину розіб’єте!
Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.
— …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, — призналася. — Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»
— Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!
Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.
— Невже на Петра твого мужська неміч напала?..
— Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! — визвірилася Тома.
— А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.
Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.
— Ідіть уже! Без вас розберуся.
— А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, — не вмовкала баба.
— Коли це? — здивувалася Тома.
— Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій — на хутір.
Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло — лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші — кишки на лікоть намотає.
Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:
— Що за халепа? І гроші нема де заникати!
Присів на диван, у стінку очима увіп’явся — ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?
— Оце діло! — Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп — є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.
— А фіг хто здогадається!
Аж до пляшки потягся — хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.
Шапку на вуха — і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:
— Куди це ти чешеш, Петре?
— На хутір треба!
Потічок перетнув — сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.
Затупцював на місці: допомогти чи як?
— Ви до мене? — почув Майчин голос.
На ґанок вийшла — без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.
— Ти теє… не захворіла часом?
— Смішне питання, — скривилася глузливо. Ох, чудна!
— Що смішного? Думав — підмерзла, застудилася…
— То ви прийшли про здоров’я моє запитати?
— Діло в мене до тебе. Серйозне, — знітився Реп’ях. Потилицю почухав. — Я оце… жінці своїй сюрприза хочу зробити. Несподіваного… На день народження.
— І що?
— А їй сорок років аж після Великодня.
— А я до чого?
— Я жінці збрехав, що хату за півтори тисячі доларів продав. Щоби ж, значить, заначку мати… На цяцьку для неї. Оце й тебе прошу… Як спитає… Ти ж не підведи. Скажи: півтори тисячі за хату дала.
— Добре.
Отак просто?! Реп’ях повеселішав. «Це ж який я мудрий, — нахвалював себе подумки. — Щоби отак вчасно про сюрприз для жінки збрехати!»
— А купити їй що хочете? — спитала Майка.
— Так теє… Ще є час. Щось вигадаю.
Напружився, подалі від хиткої теми.
— А ти як тут? Не пошкодувала??
Майка хотіла було пригадати Реп’яхові, що в оголошенні хата дислокувалася в Капулетцях, а в реальності — на Лупиному хуторі, та передумала.
— Чого дзвінка на хвіртці нема? Дзвінок треба. І щоби хвіртка зачинялася. Бо прохідний двір, — відказала недобро. Пішла до хати. Навіть не попрощалася.
«Ох і стерво в материній хаті оселилося!» — вразився Реп’ях. Посунув з подвір’я.
— Стійте, дядьку! — Знов та швендя до нього чеше. І що за зараза? Певно, передумала Реп’яхову таємницю берегти, зараз грошиків потребує.
— Де ти ті дзвінки по селах бачила? — пробурмотів роздратовано.
Вона не чула. Бровки насупила, крізь Реп’яха очима сірими.
— Там у вас у Капулетцях хлопець живе. Кульгавий. Адресу дайте. Назву вулиці, номер дому. Шпатель маю йому віднести… Грубку лагодив і шпатель забув, — мовила байдуже.
— Яка ще адреса? — здивувався Петро. — За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами — третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… — пояснив. — А дзвінка немає! Вибачай! — додав в’їдливо, подався з двору.
І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав — крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!
На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села — проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять — квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять — що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…
Плюнув під ноги — усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.
— Давай уже… Підмогну.
— Та й сама в силі.
— Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.
Сокирку перехопив зручніше — лясь по дровиняці.
— І шо то ви, городські, села окупували?.. Не сидиться вам по курятниках ваших.
— Та й ваших у містах не бракує, — Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою — втомилася, хай Бог милує.
— Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.
— Та й ваші в містах чужі.
— А шо до дурного звикати? Заробили — й додому, — Реп’ях їй.
— Аби на селі була робота, я б з радістю.
— Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?
— Нема в мене манікюру, — так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?